Любава Волошин - Ліки без рецепту не продаються, Любава Волошин

В мене з'явився час щоб роздивитись приміщення і обдумати всю абсурдність ситуації у якій я опинилась. Кабінет був просторим і світлим, великий стіл і два крісла обабіч, декілька філігранно виконаних дерев'яних шаф,а також диван і столик.

Її увага зафіксувалась на вазоні з фруктами, і раптом вона згадала про пакет,який досі міцно стискала в руці. Втомлена вона вмостилась серед подушок і  поспішно почала виймати вміст пакета.

В цілому набір солодощів, чипси і кола не найкраща вечеря на яку вона розраховувала,однак в цей набір додались ще і свіжі фрукти з вазону. Вона обережно потяглась до грона винограду і в момент коли вона закидували до рота перші ягоди, двері різко відчинилися пропускаючи в кімнату трьох ельфів.

Одним з них був Емет. Її недавній знайомий був достатньо високим ельфом років тридцяти,володів копною волосся,що мало колір темного шоколаду і пронизливим поглядом сірих очей. Він не викликав у Аліни симпатії і вона була впевнена,що він ще та зміюка.

Другий з ельфів міг похвалитись першими проблисками сивини в своїй зачісці, обличчя було обдароване декількома зморшками,що однак не псувало його простодушного виду. Блакитна муть очей дивилась лагідно і по його погляду Аліна зробила висновок,що він тут головний і загрози не несе.

Третій був юним. І все в його вигляді,рухах та поставі говорило про  це і розпатлане русе волосся, і перемазане якоюсь сажею біле обличчя, і подертий місцями кафтан.

Поки Аліна жуючи розглядала ельфів,вони займались тим самим. І вирази їхніх облич змінювались. Емет хмурив лоба, Старший(як його про себе охрестила Аліна) дивився поблажливо,а юнак привітно усміхався.

-" Я втомився розгрібати твої невдалі експерименти."- нарешті вимовив Старший, конкретно не адресуючи слова.

-" Та хіба ж невдалий? Зверніть увагу, у неї наша кров. Чи не правильно ж бо є щоб всі з народу нашого в такий важкий час були тут."-  потупився юнак.

-" Усі наші тут. А вона невідомо хто і невідомо звідки,можливо навіть підіслана шпигунка."- рівень хорошого ставлення до Емета знизився ще на декілька процентів. Те ж мені взявся з  неї робити ворога народу.

-" Еметаніїл, ти як завжди шукаєш проблему там де її нема,що за юнацький максималізм."- Старший здається був не тільки старшим,а ще і мудрим.

-" Я не шукаю проблем,а намагаюсь їх недопустити."

-" Поговоримо про твою поведінку після, а зараз я дуже хотів би наодинці поспілкуватись з вами,юна леді."- поглад Старшого  був направлений на Аліну.

Еметаніїл( хто б міг подумати) і юнак,чийого імені вона не знала досі, мовчки вийшли з кабінету залишивши її наодинці з Старшим.

-" Миле,загублене дитя, де ж тебе носило всі ці роки?"- питання видалося Аліні риторичним та певно пережитий стрес зіграв злий жарт з її мовчазним і тихим характером і  вона не втрималась від відповіді.

-"Та знаєте шлялась де не попаде."- вона була втомленою і зовсім не хотіла вести марних розмов. Їй сильно кортіло пошвидше розібратись у всьому цьому, а ще до неї стала приходити думка,що смерч добряче приклав її об асфальт і вона просто втратила свідомість і скоро проснеться від цього дурноватого сну.

-"Схоже,що ти втомилась. Що ж я перший розповім про себе..- Старший присів у кріслі за столом і вперся поглядом в стіну. - Мене звуть Андеіл, я Старійшина цього поселення і виконую поручення нашого князя. Не знаю яким способом та те ходяче нещастя яке ти бачила нещодавно,змогло відкрити пошуковий портал за межі нашого світу і забрало тебе.Боятись тобі нічого, ти вдома, адже кров відчувши рідну землю, прокинулась. Я дуже хотів би,що б ти відповіла на деякі мої питання. Чи готова ти?"

Аліна  втомлено зітхнула. Вона не хотіла розмовляти, не хотіла слухати, не хотіла вірити,що те що трапилось правда. Все здавалось їй вимислом втомленої фантазії,наслідком черепно-мозкової травми, наслідком струсу мозку. Але здається їй доведеться обирати повірити в диво, чи спробувати змусити себе прокинутись.  Вона обережно вщипнула себе за ногу,було боляче. Схоже вибір став очевидним.

-"Боже, куди ж мене занесло."-  стогін зневіри зірвався з її губ,а свідомість знову артистично помахала хусточкою на прощання.