Єва Ромік - Подаруй мені серце, Єва Ромік

Під кінець робочого дня Ольга Іванівна зателефонувала своїй давній шкільній подрузі:
- Улясю, кави хочеш? 
В Тернополі, восени, напевно не знайдеш людини яка не хоче кави. 
- Де і коли зустрічаємось? - відразу погодилась Уляна.
- А давай о п’ятій, на нашому старому місці. 
- Ірця з нами?
- Нє, сьогодні лише ми удвох.
Стрілися у своїй улюбленій кав’ярні в підвалі старого будинку у середмісті. Колись тут було кафе-морозиво, яке вони, три коліжанки, облюбували ще в шкільні роки. Тож спочатку всі разом сюди на молочний коктейль забігали, пізніше, коли підросли, - на каву. Коли Ірина поступила в медучилище у Чорткові, Ольга з Уляною приходили удвох. А потім і  їхні шляхи розійшлися - після школи Уляна поїхала вчитися в Горлівку і там вийшла заміж за луганчанина, Оля залишилася в Тернополі. 

Наступний раз побачились подруги аж навесні чотирнадцятого року - випадково стикнулися  посеред Театральної площі. Розговорилися, пішли у свій улюблений закапелок. Виявилось, розлучилася Уляна з чоловіком через його проросійські погляди, повернулася до батьків і сина забрала. Була вона тоді в повному роздраї. Не могла отямитися не лише від російського вторгнення і зради чоловіка, але й від того, що трапилось в результаті. Тож бесіда зі старою подругою, ще й професійним психологом, неабияк допомогла їй.
- Розумієш, Олю, ми ж буцімто кохали одне одного, - розповідала Уляна. - Тринадцять років разом прожили і не сварилися ніколи. Синочка народили. Заробляли добре, квартиру купили, у кожного своя машина була… Про жодну росію ніколи і не думали. А після вторгнення  чоловік враз як здурів. Повернувся одного дня додому наче й  не п’яний, але неадекватний в кінець. З того часу і пішло.  Я тоді вагітна була другою дитиною. Стала вмовляти його поїхати з Луганська. Куди завгодно, хоч в Київ, хоч сюди, до моїх батьків. А він кидався на мене за те ледь не з кулаками! Називав нас з Данькою бандерівцями і казав, що неодмінно приїде в Тернопіль, але не сам, а з російськими військами і построїть тут усіх. Я просила схаменутися, та де! Штовхнув мене так, що я впала. А Данилка, коли той кинувся мене захищати, по обличчю вдарив, носа дитині розбив аж до крові. 
Оля слухала, не перериваючи. Якими б важкими не були спогади, подрузі треба було виговоритися. 
- Цього  вже я йому пробачити не змогла, - продовжувала Уляна. - Так і сказала - забираю дитину і йду від тебе. Схаменешся, зумієш пояснити свою поведінку, вислухаю, до того часу бачити не бажаю.  Думаєш він заперечував? Сказав, що хата на нього записана, а зі спільного рахунку він мені ні копійки не дасть, то ж можу збирати свої лахи і забиратися геть. 
От ми з сином і поїхали. Він,  десятирічний, став моєю головною опорою в дорозі.  За три дні, що добиралися, стільки всього пережили! Кровотеча після падіння у мене почалася,  а ще ж нерви… відчувала я, що дитину втрачаю, а так же  хотіла її… то Данька і в аптеку, і в магазин, все сам, без зайвих прохань. Ще й під дверима туалету мене всяк раз чекав, щоб назад в машину провести. 
Спогади викликали сльози на очах Уляни, вона дістала з сумочки пакетик з носовичками.  Оля і собі потягнула один. Непрофесійно, але що поробиш - розповідь подруги рубанула по серцю болем. 
- Перше, що зробила, доїхавши, - продовжувала Уляна, - зателефонувала нашій Ірці, вона ж після училища в пологовому працювала, знайомих там багато має, думала допоможе мені влаштуватися до хорошого лікаря на збереження. А вона відразу викликала швидку і в родзал мене відправила. Передчасні пологи. Дівчинка народилася, не дихала,  але серце деякий час билося. Лікарка її під лампою тримала, щоб від холоду не страждала. Недовго… Данька мене з пологового з сестричкою чекав, а тут така новина, ще один шок для дитини...
Під кінець розповіді вони плакали обидві. Тягнули з пакета одну хустинку за іншою, але все одно носами хлюпали. 
Відтоді минуло майже десять років. З чоловіком своїм Уляна розійшлася остаточно, а от заміж  більше так і не вийшла. Спочатку через те, що без кохання шлюбу не уявляла. Скільки пристойних чоловіків зустрічала, і аванси їй робили, а покохати нікого так і не змогла. Серце  наче заклякло в холоді образи і недовіри, спровокованої колишнім чоловіком. А як сорок п’ять виповнилося, вирішила, що занадто стара для романтичних відносин і нічого подібного їй більше не треба. Тим більш, що життя і так владналося. Її чудовий Данька виріс і вступив до медакадемії. На бюджет, не аби як! І робота знайшлася непогана - перекладачі з трьох іноземних завжди потрібні, і приробіток добре оплачуваний регулярно  траплявся, і батьки, Богу дякувати, трималися. От тільки продовжувала гризти Уляну туга за втраченою дитиною і не слабшала, не дивлячись на роки. 
Деякий час тому, до пандемії, щоб якось зарадити тому горю, запропонувала Оля Уляні поволонтерити у Домі малютки. Сподівалася, що чужі діти заповнять порожнечу в  серці подруги. Ходила туди Уляна з радістю, ще й Данилка до тієї справи долучила. Тоді він, напевно, і вирішив стати лікарем. Але потім трапився ковід, на всі установи наклали карантин. Пізніше - війна. Переключилася Уляна на плетіння маскувальних сіток - не могла стояти осторонь, не такої натури була. І ось тепер Ольга Іванівна з'явилася до подруги з новою пропозицією.

***

Почала здалека: 
- Зателефонувала мені нещодавно наша Ірця і попросила проконсультувати дівчинку, що перевели до них у відділення. 
- Але ж вона в дорослій обласній працює! 
В подібних медичних тонкощах Уляна розбиралася, тому і здивувалася. Дітей, зазвичай, у дитячих лікарнях лікують.
- Дитина з Баштанки, з надзвичайно складною вибуховою травмою. Мати загинула під час нальоту, але встигла частково прикрити дитину собою. Сильно постраждала тільки одна ніжка. Кажуть, там місця живого не було, складали по шматочку. Ногу дитині зберегли, але до кінця дати ради так і не спромоглися - залишився дефект кісткової тканини, який впливає на функцію. В Одесі і у Львові намагались щось зробити. Безрезультатно. Не зростається кістка. А у Києві лише проконсультували і до нас відправили. Бо Замойський, завідувач Ірчин, сказав, що впорається. Саме такі випадки - тема його дисертації. От і викликали мене до дівчинки, як дитячого психолога.
Уляна про каву, здається, забула, уважно слухала подругу.
- Кожен день  тепер до неї бігаю, сама вже, з власної ініціативи. Бо проблем у дитини не міряно. Дуже довго не могла вона відпустити матір, не здатна була усвідомити її смерть. А коли усвідомила, створила собі віртуальний образ з яким спілкується і донині. Його б замінити реальною людиною, і все владналось би, та немає нікого біля неї.  Іра допомагає мені, придивляється за дівчинкою в робочий час, от тільки не впоратися нам самим, бо у кожної своєї роботи вдосталь. Потрібно щоб і ввечері хтось до малої приходив. Просто поговорити,  погратися, казку почитати… Ну що я тебе вчу, ти ж і сама все добре знаєш… Ти як? Зможеш?
Останнє питання було зайвим. Оля бачила, що Уляна вже готова бігти за нею. І все ж дочекалася згоди, вимовленої вголос.
- То я завтра попереджу Аделіну, що до неї прийде волонтер. Час відвідин з п’ятої до сьомої.