Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

можу! Тобто… Ваша Ясновельможносте, сер, — те, що мені до снаги, корисне здебільшого своєю позірною неможливістю. А якщо кожен придивлятиметься, чи не ілюзія перед ним, то мені їх ніколи не надурити.

— Надурити? — перепитав князь.

Мабуть, ненайкращий вибір слова, як на його смак.

— Ясновельможний Далінаре!

Шаллан сполошено озирнулася, зненацька стривожившись, чи не підгледів хтось її фокусів. До намету наближалася спортивної статури вістова — мокра як хлющ і з пасмами, що, вибившись із кіс, поприставали до обличчя.

— Ясновельможний Далінаре! Сер, помічено паршенді!

— Де?

— На східному боці плато, — відповіла засапана вістова. — Ми гадаємо, що то їхні розвідники.

Далінар перевів погляд із новоприбулої на Шаллан, а відтак вилаявся й вийшов під дощ.

А вона, кинувши альбома на стілець, подалася за ним.

— Це може бути небезпечно, — мовив Холін.

— Я ціную турботу Вашої Ясновельможності, — тихенько відказала дівчина, — але, гадаю, мої здібності зцілили б навіть колоту рану в живіт, не залишивши й шраму. Певне, в усьому цьому таборі нікого так не складно вбити, як мене.

Великий князь якусь мить ішов мовчки, але зрештою тихенько спитав:

— Це вони допомогли вам пережити падіння?

— Так. Гадаю, що я, певне, врятувала й капітана Каладіна — але як мені це вдалося, не знаю.

Той гмикнув. Вони прудко крокували під дощем, який намочив дівчині волосся та одяг. Щоб не відставати від Далінара, Шаллан доводилося замало не бігти. А вхопи цих довгоногих алетійців буря! Приспіли охоронці, з Четвертого мосту, і обступили їх колом.

Вдалині зачулися крики. Холін звелів вартовим розширити периметр і залишився з Шаллан по-своєму наодинці.

— А ви можете Душезаклинати — як Ясна? — тихенько спитав він.

— Так, — відповіла дівчина. — Але в мене замало досвіду.

— Це могло б стати у великій пригоді.

— А ще створити велику загрозу. Наставниця забороняла мені вправлятися самостійно, хоча тепер, коли її немає… Що ж, зрештою в мене має вийти ліпше. Сер, прошу вас тримати це в таємниці. Принаймні поки що.

— То ось чому Ясна взяла вас у підопічні? — спитав Далінар. — Ось звідки ця ідея про шлюб з Адоліном? Щоб прив’язати вас до нашої родини?

— Так, — відказала Шаллан, зашарівшись у темряві.

— Тепер чимало стає зрозуміло. Я не скажу про вас нікому, крім Навані — але вона заприсягнеться мені, що мовчатиме. Вона з тих, хто, в разі потреби, вміє тримати язика за зубами.

Шаллан розтулила було рота, щоб сказати «добре», але стрималася. Хіба такою була б Яснина відповідь?

— Ми відішлемо вас назад у табір, — півголосом повів далі Холін, дивлячись перед собою. — Негайно й під охороною. Мені байдуже, наскільки складно вас убити. Ви надто цінна, щоб ризикувати життям у цій експедиції.

— Ваша Ясновельможносте, — промовила Шаллан, перебрідаючи калюжу й радіючи, що під спідницею на ній чоботи з легінсами, — ви не король веденів і не мій великий князь — у вас немає наді мною влади. Мій обов’язок — знайти Урітіру, і вам не відіслати мене назад. А ще заприсягніться мені честю, що без мого дозволу не скажете про мої здібності жодній живій душі — зокрема і Її Світлості Навані.

Далінар застиг на місці і здивовано глянув на дівчину, хоча виразу його обличчя було майже не видно. А потім хмикнув:

— Викапана Ясна.

Нечасто тій випадало чути такі компліменти.

Крізь дощ, наближаючись, замерехтіли вогники сфероліхтариків — то надбігали Васа зі своїми вояками, яких залишили позаду. Але Четвертий міст не пропускав їх.

— Гаразд, Ваша Світлосте, — промовив до дівчини Далінар. — До пори до часу тримаймо ваші здібності в таємниці. Ми продовжимо цю розмову, коли експедицію буде завершено. Ви читали, що я бачив у видіннях?

Та кивнула.

— Світ от-от зміниться, — сказав він і глибоко зітхнув. — Але ви дали мені надію — істинну надію — що ці зміни будуть на краще.

Розвідники, прибувши, відсалютували, й Четвертий міст, розступившись, пропустив до князя їхнього командира — товстуна в коричневому капелюсі, схожому на той, який носила Вейл, але з ширшими крисами. На ньому були солдатські штани, однак із неуставною шкірянкою — та й черевом він явно не скидався на воїна.

— Башине, — привітав його Далінар.

— Сер, паршенді он на тому плато, одразу за нашим, — доповів той, показуючи пальцем. — Напоролися на один із моїх розвідувальних загонів. Хлопці одразу здійняли тривогу, але їх перебили — всіх трьох.

Князь тихо вилаявся та обернувся до Його Високороддя Телеба, який підійшов з іншого боку. На ньому була срібляста — перефарбована — Сколкозбруя.

— Телебе, бойова тривога. Всім на чати.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув офіцер.

— Ясновельможний Далінаре, — повів далі Башин. — Мої хлопці, доки їх не перебили, зітнули одного з панцироголових. Сер… вам варто на нього поглянути. Щось тут не так.

Промокла Шаллан тремтіла від холоду. Вона, звісно, прихопила із собою одяг, який не так боявся дощу, але це не означало, що стояти під його потоками було приємно. Довкола неї всі були в плащах, проте, здавалося, не надто переймалися погодою. Скидалося на те, що перспектива змокнути як хлющ під час Ридання не викликала в цього люду особливих заперечень. А от її гіперопікуване дитинство до такого не готувало.

Далінар був не проти, щоб дівчина пройшла з ним до настилу неподалік — одного з переносних, якими займалася Каладінова мостонавідна обслуга, вбрана в дощовики та зюйдвестки. З іншого боку мосту група солдатів щось волочила, й оте їхнє «щось» гнало перед собою хвильку води. Труп паршендійця.

До цього часу Шаллан бачила їх аж одного — того самого, якого вони з Каладіном знайшли в прірві. Тоді вона зробила замальовку — але цей мав зовсім інший вигляд. Він був оволосілий — ну, або поріс чимось на кшталт волосся — і Шаллан, нахилившись, переконалася, що воно цупкіше за людське на дотик і занадто… шовковисте? Словом, аж надто гладеньке й лискуче. Обличчя було в мармурових розводах, як-от у паршменів — але в цього екземпляра чорноту смугували виразні червоні прожилки. Тіло було міцне й сухорляве, а з-під шкіри оголених рук неначе випиналися якісь нарости. Шаллан потицяла в них пальцем і виявила, що вони тверді та шипасті, мов крабовий панцир. Власне, на вилицях і з боків голови обличчя вкривала така собі тонка й шишкувата карапаксова кірка.

— Сер, таких, як цей, ми ще не зустрічали, — промовив до князя Башин. — Ви тільки гляньте на ті гребені. Ваша Ясновельможносте… на декому з полеглих хлопців були опіки — в цей дощ. Я ще зроду не бачив нічого страшнішого…

Шаллан підвела на нього очі.

— Башине, що ти маєш на увазі під «такими, як цей»?

— В одних паршенді є волосся, а в інших — панцирі, — відказав чоловік. Він був темноокий, але явно користувався повагою, хоч і не мав військових знаків розрізнення. — Ті, на яких ми з королем Ґавіларом натрапили ще хтозна-коли, були… іншої тілобудови, ніж ті, проти яких ми воюємо.

— То вони мають спеціалізованих особин? — припустила Шаллан.

Так було в деяких видів еусоціальних крєм’ячків, які варіювали за будовою залежно від виконуваних функцій.

— А