Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

Неподалік учені з подвижниками сперечалися щодо розмірів Осідища Бур. З боку Навані все було зроблено якнайкраще — ліпшого дівчина й сподіватися не могла: тепер-бо всі армійські вчені працювали під її орудою.

У темряві ночі зусібіч мерехтіли незліченні міріади вогнів — і близьких, і далеких — які вказували на розміри армії. З неба так само сіявся дощ, заломлюючи фіолетове світло: підібрані сфери були монохромні.

— Свого часу художниця Елесет поставила експеримент, — зауважила Шаллан до Фрактала. — Освітила студію лише потужними рубіновими сферами, щоб поглянути, який вплив це справить на її творчість.

— Мммм, — видобув спрен. — І що це дало в результаті?

— Попервах таке монохромне освітлення сильно впливало на творчий процес. Червоного в палітрі робилося надто мало, й квітучі поля виходили бляклими.

— Як і варто очікувати.

— Але найцікавіше наставало, якщо вона не припиняла роботи, — повела далі дівчина. — Коли годинами малювати при такому освітленні, його ефект ітиме на спад — так, кольорова гама репродукцій нормалізувалася, а зображення квітів яскравішали. І зрештою художниця дійшла висновку, що її психіка компенсувала неприродність барв. Власне, якщо під час художньої сесії колір освітлення змінювали, Елесет, опираючись нововведенню, певний час малювала так, немовби студія була освітлена червоним.

— Мммммм… — загудів удоволений Криптик. — Люди здатні бачити світ не таким, як він є. Ось чому ваші обмани бувають такими потужними: ви вмієте брехати й собі, вдаючи, що не брешете.

— І мене це лякає.

— Чому? Це ж чудово.

Для нього вона була об’єктом дослідження. Тієї миті дівчина збагнула, якою мала здаватися Каладінові, коли говорила про прірводемона — захоплюючись його красою, тілобудовою й забуваючи про реальну загрозу, котру той становив.

— Мене це лякає, — сказала Шаллан, — бо кожен дивиться на цей світ у власному світлі, яке змінює його сприйняття. Я не бачу справжньої картини — хочу побачити, але сумніваюся, чи колись таки зможу.

Зрештою крізь звуки дощу залунала чечітка кроків, і до намету зайшов Далінар Холін. Сивуватий, із військовою виправкою, він радше нагадував генерала, ніж короля. Шаллан здалося неабияким недоглядом не мати в колекції князівських портретів, і вона залишила собі Спогад, як він заходить із вулиці в супроводі ад’ютанта, що тримає над ним парасольку.

Князь підступив до дівчини.

— А, ось де та, що перебрала на себе командування експедицією.

Шаллан запізніло скочила на ноги й уклонилася.

— Ваша Ясновельможносте?

— Ви мобілізували всіх писарок і картографок, — сказав Далінар зі здивуванням у голосі. — Вони гудуть про це, наче зливовий паводок. Урітіру. Осідище Бур. Як ви цього домоглися?

— Цього домоглася не я, а Її Світлість Навані.

— А вона каже, що це ви її переконали.

— Я… — Шаллан зашарілася. — Я просто була поруч, коли вона передумала…

Князь коротко кивнув ад’ютантові, що стояв поруч нього, і той, підійшовши до вчених, які вели між собою полеміку, тихо сказав їм кілька слів. Дослідниці підвелися — хто швидко, а хто неохоче — й, залишивши папери, повиходили з намету під дощ. Ад’ютант подався за ними, а Васа глянув на дівчину й, коли та кивнула, вся трійця її охоронців також поквапилася до виходу.

Незабаром у шатрі зосталися тільки великий князь і Шаллан.

— Ви сказали Навані, що Ясна відкрила таємниці Променистого лицарства, — промовив Холін.

— Так і було.

— А вона точно не ввела вас в оману? — спитав Далінар. — Або, може, не стала виводити із самоомани? Це було б куди більше схоже на неї…

— Ваша Ясновельможносте, я… я так не думаю… — Вона зітхнула. — Ні, принцеса не ввела мене в оману.

— Звідки така певність?

— Бо я на власні очі це бачила, — пояснила Шаллан. — Була свідчицею її дій і розмовляла з нею про побачене. Ясна Холін могла Душезаклинати сама — без отого її «фабріала».

Далінар схрестив руки на грудях і глянув повз дівчину в ніч.

— Я надумав перезаснувати Променистих лицарів. Але перший із тих, кого я вирішив ушанувати цим титулом, виявився вбивцею та брехуном. А от тепер ви кажете, що Ясна могла мати справжній дар Променистої. Якщо це правда, то я залишаюся в дурнях.

— Не розумію, про що ви.

— Обравши Амарама, я вчинив так, як покладав собі за обов’язок. А нині мене беруть сумніви: а що, коли я помилявся, самовільно доручаючи собі цю місію. Може, вони перезасновують себе самі, а я — чванько, що плутається під ногами. Ви надали мені чимало інформації для роздумів. Дякую.

Він сказав це без усмішки, а, навпаки, із серйозним і заклопотаним виразом на обличчі. І, зчепивши руки за спиною, розвернувся до виходу.

— Ясновельможний Далінаре? — спинила його Шаллан. — А що, як вашим завданням було не перезаснувати Променисте лицарство…

— Я щойно саме це й сказав, — перебив її князь.

— …не перезаснувати, а зібрати в себе?

Той очікувально озирнувся на дівчину. Шаллан продер мороз. Що вона коїть?

«Я маю зрештою відкритися бодай комусь, — промайнула думка. — Бо не можу тримати свої здібності в таємниці, як Ясна, — вони надто важливі». От тільки чи ту людину я обрала?

Що ж, ліпшої на думку точно не спадало.

Шаллан виставила долоню й, зробивши вдих, осушила одну зі сфер. А потім, видихнувши між собою й Далінаром хмарку мерехтливого Буресвітла, утворила з нього поверх долоні крихітний образ Ясни зі щойно намальованого портрета.

— Всемогутній, що над нами, — шепнув князь.

Над ним звився сиротливий спрен благоговіння — таке собі кільце синюватого диму, наче ті, що розходяться по воді, коли туди падає камінь. За все життя Шаллан бачила таких спренів хіба жменьку разів.

Далінар підступив ближче й, шанобливо схилившись, оглянув образ у дівчини на долоні.

— Можна? — спитав він, простягаючи руку.

— Так.

Далінар торкнувся образу, і той, розпливаючись, зробився хмаринкою Світла. А коли прибрав пальця — мініатюрна принцеса утворилася знову.

— Це просто ілюзія, — пояснила Шаллан. — Справжніх об’єктів мені не створити.

— Неймовірно, — мовив Холін так тихо, що за шумом дощу його було майже не чути. — Це справжнє диво. — Він підвів на неї очі, у яких — на превеликий подив дівчини — стояли сльози. — Ви одна з них.

— Ну, може, хтось на кшталт… — промовила Шаллан, відчуваючи ніяковість, що цей чоловік — такий владний, такий видатний — і плаче в її присутності.

— То я при своєму розумі, — сказав князь — на позір радше самому собі. — Я не вважав себе божевільним — але це не те саме, що й знати напевне. То це правда — вони повертаються. — Він знову стукнув пальцем по образу. — Це вас Ясна такому навчила?

— Ні, це було радше самостійне — випадкове — відкриття, — відповіла Шаллан. — Гадаю, доля привела мене до неї вчитися, але, на жаль, ми мали обмаль часу.

Скривившись, вона висотала з ілюзії Світло, і її серце забилося швидше.

— Я маю дарувати золотистий плащ вам, — уже спокійніше сказав Далінар, випростуючись і витираючи сльози. — Ви очолите їх, і ми…

— Я?! — звереснула Шаллан, думаючи про наслідки, які матиме такий крок для її «альтерего». — Ні, я не