Стівен Кінг - Під куполом

парами. Вечір, коли Алден Дінсдимор, його дружина Шеллі та їхні двоє синів залюбки грали в м'яч при світлі повного місяця. У Честер Міллі (як і в будь-якому іншому містечку, де всі жителі одна команда) суботні вечори — вечори найкращі, створені для танців, злягань і мрій.

Але цей інший. Цей вечір чорний і, вочевидь, безкінечний. Вітер ущух. Отруєне повітря висить нерухомою спекою. Там, віддалік, де пролягало колись шосе 119, поки його не виварило пічним палом, лежить Оллі Дінсмор, притиснувшись до щілини в нагарі, він усе ще вперто чіпляється за життя, а всього за півтора фута від нього терпляче продовжує відбувати свою варту рядовий Клінт Еймс. Якийсь розумник хотів було посвітити ліхтарем на хлопчика; Еймс (за підтримки сержанта Гроха, не такого вже й монстра, як виявилось) зумів цьому запобігти, довівши, що ліхтарями освітлюють тільки сплячих терористів, а не юного підлітка, котрий мало не напевне помре раніше, ніж зійде сонце. Але в самого Еймса теж є ліхтарик, і він вряди-годи присвічує ним на хлопчика, щоб упевнитися, що той ще дихає. Той дихає, але кожного разу, як Еймс знову вмикає ліхтарик, він очікує, що його промінь покаже йому, що ті вутлі вдихи й видихи припинилися. Якоюсь часткою своєї душі він уже цього навіть прагне. Частиною душі він уже почав погоджуватися з правдою: не має значення, наскільки винахідливим виявився Оллі Дінсмор чи як героїчно він боровся, майбутнього він не має. Дивитися, як він продовжує свою боротьбу, невимовно важко. Незадовго до півночі засинає і сам рядовий Еймс, сидячи прямо, з міцно затиснутим у кулаку ліхтариком.

«Спиш ти? — кажуть, Ісус спитав у Петра. — Однієї години не зміг попильнувати?»[487]

До чого Майстер Буші, либонь, додав би: «Євангелія від Марка, Сендерсе».

Рівно о пів на другу Розі Твічел трясе за плече Барбі:

— Терстон Маршалл помер, — каже вона. — Расті з моїм братом понесли покласти його тіло під санітарну машину, щоби, коли дівчинка прокинеться, вона не так сильно розстроїлась. — Трохи перегодом вона додає: — Якщо вона прокинеться. Аліса теж дуже хвора.

— Ми тут усі зараз хворі, — говорить Джулія. — Всі, окрім Сема й того зроду обкуреного малюка.

Від гурту машин поспішають Расті та Твіч, падають перед одним з вентиляторів, хекаючи, починають великими ковтками хапати повітря. Твіч кашляє, і Расті штовхає його ще ближче до притоку повітря так сильно, що Твіч б'ється лобом об Купол. Усі вони чують той брязк.

Розі ще не цілком завершила своє повідомлення:

— Бенні Дрейк теж плохий, — вона стишує голос до шепотіння. — Джинні каже, що він може не дожити до світанку. Ох, якби ж то було хоч щось, що ми могли б тут зробити.

Барбі не відповідає. І Джулія теж мовчить, тільки знову кидає погляд у бік тієї коробочки, котра не більше дюйма завтовшки, і площу має якихось п'ятнадцять квадратних дюймів, а поворухнути її неможливо. Очі у Джулії відсутні, задумливі.

Нарешті червонавий місяць прозирає крізь нашарування бруду на східній стіні Купола, сяючи вниз своїм кривавим світлом. Кінець жовтня, а в Честер Міллі жовтень — найжорстокіший місяць, що змішує спогади й бажання. Нема на цій мертвій землі ані бузку, ані дерев, ані трави[488]. А місяць дивиться на руїну й мало на що інше.

15

Великий Джим прокинувся в темряві, тримаючись за груди. Знову з перебоями колотилося серце. Він вгатив по ньому. А слідом сигналізатор ввімкнувся на генераторі, коли запас пропану в черговому балоні наблизився до небезпечного рівня: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».

Великий Джим ворухнувся і скрикнув. Його бідне, змучене серце різко рвонулося вбік, збилося з ритму, стрибнуло, а потім застукотіло, віднайшовши само себе. Він відчув себе старим автомобілем з кепським карбюратором, драндулетом, який можна виставити на продаж, але продати ніколи неможливо, тим, що найкраще годиться тільки на купу брухту. Він стрепенувся судорожно, хапаючи ротом повітря. Йому зараз погано, як тоді, коли довелося звернутися до лікарні. А може, навіть гірше.

«АААААААААААА» — дзижчання якоїсь величезної, гидотної комахи — либонь, цикади — тут, в темряві, поряд з ним. Хтозна, що могло заповзти сюди, поки він спав?

Великий Джим почав намацувати ліхтар. Продовжуючи другою рукою стукати себе в груди, терти їх, він умовляв серце заспокоїтись, не поводитися, мов якесь нікчемашне немовля, не для того він пройшов через усе це, щоб померти отут, у цій темряві.

Налапавши ліхтарик, він важко став на ноги й перечепився через труп свого покійного ординарця. Знов скрикнувши, упав на коліна. Ліхтарик залишився цілим, проте покотився далеко від нього, освітлюючи рухомим променем нижню полицю зліва, заставлену коробками спагеті й банками томатної пасти.

Великий Джим поповз по ліхтар. І в цю ж мить відкриті очі Картера Тібодо ворухнулись.

— Картере? — Піт стікав обличчям Великого Джима; він відчував, як щоки йому вкриваються ніби тонкою, масною, смердючою плівкою. Серце в нього знову зробило черговий тріпотливий кидок, а тоді, як не дивно, знову забилося у нормальному ритмі.

Тобто ні. Не зовсім. Але принаймні близько до нормального ритму.

— Картере? Синку? Ти живий?

Глупство, звісно; Великий Джим розпоров йому черево, як великій рибині десь на березі річки, а потім ще й вистрелив у потилицю. Він лежав мертвий незгірш за Адольфа Гітлера. Проте він міг би поклястися… ну, майже поклястися… що очі хлопця…

Він боровся з думкою, що Картер зараз простягне руку й ухопить його за глотку. Запевняв себе, що це нормально, почуватися трішечки (настраханим) нервово, бо ж, врешті-решт, цей хлопець його ледь не вбив. І все ще очікував, що Картер раптом підхопиться сам і вхопить його, притягне до себе, і вгризеться своїми зголоднілими зубами йому просто в горло.

Великий Джим помацав пальцями в Картера під нижньою щелепою. Заляпана кров'ю плоть була холодною, без ніякого пульсу. Авжеж, звідки? Хлопець мертвий. Мертвий уже півдоби, якщо не довше.

— Ти зараз обідаєш зі своїм Спасителем, синку, — прошепотів Великий Джим. — Ростбіф з картопляним пюре. А на десерт яблучний пиріг…

Від цих слів йому покращало. Він поповз по ліхтарик, а коли йому здалося, ніби щось ворушиться позаду нього — може, то шелест руки, що тягнеться бетонною долівкою, намацуючи наосліп, — він не озирнувся. Він мусить нагодувати генератор. Заткнути оте його «АААААА».

Коли він витягував один з тих чотирьох балонів, що ще залишалися у погрібці, серце в нього знову збилося на аритмію. Він сів поряд з відкритим люком, хапаючи ротом повітря, намагаючись кашлем повернути серце до регулярного ритму. І