Стівен Кінг - Під куполом

котрий спав по інший бік Купола, неможливо було не згадати про тих коропчуків… от тільки хлопчик — не якась там риба.

Повернувся назад Еймс, дожовуючи щось явно через силу. Доволі нікудишній солдат, на думку Гроха, але хороший хлопець, з добрим серцем.

Рядовий Еймс сів. І сержант Грох теж присів поряд з ним. Близько полудня вони отримали повідомлення з іншого боку Купола про те, що серед людей, котрі врятувалися там, померла ще одна особа. Маленький хлопчик на ім'я Ейден Епплтон. Теж хлопчик. Грох пригадав, що лише вчора йому тут, здається, була потрапила на очі мати того малюка. Йому хотілося б помилятися щодо цього, але, мабуть, помилки не було.

— Хто це зробив? — запитав його Еймс. — Хто навернув тут цю купу лайна, сержанте?

Грох похитав головою:

— Без поняття.

— Ніякого ж сенсу в цьому нема! — скрикнув Еймс. Позаду них, втративши доступ повітря, поворушився Оллі і, так і не прокидаючись, підсунувся ближче лицем до мізерного вітерцю, що точився крізь стіну.

— Не розбуди його, — сказав Грох, сам думаючи при цьому: «Якщо він відійде уві сні, так буде краще і нам, і йому самому».

13

На другу годину дня уже всі біженці кашляли, окрім (як не важко в таке повірити, але ж правда) Сема Вердро, котрий у цій гидотній атмосфері почувався, схоже, просто чудово, та Малюка Волтера Буші, який тільки те й робив, що спав, засмоктуючи вряди-годи піднесену йому порцію молока або соку. Барбі, обнімаючи Джулію, сидів проти Купола. Неподалік, біля накритого тіла Ейдена Епплтона, котрий помер так жахливо раптово, сидів Терстон Маршалл. Терсі, котрий і сам тепер уже кашляв постійно, тримав у себе на колінах Алісу. Дівчинка ридала безперестанку, але нарешті так і заснула посеред плачу. Ще трохи далі, футів за двадцять, сидів Расті, пригорнувши до себе дружину й обох донечок, котрі теж доплакалися до забуття уві сні. Тіло Одрі він відніс до санітарної машини, подалі від очей своїх дівчаток. Для цього йому довелося затримати дихання; навіть за п'ятнадцять ярдів від Купола в глиб території міста повітря ставало смертельно задушливим. Повернувшись назад і одсапавшись, він вирішив зробити те саме і з тілом хлопчика. Одрі буде йому доброю компаньйонкою, вона завжди любила дітей.

Поряд із Барбі гепнувся Джо Макклечі. Він тепер дійсно став схожим на опудало. Його бліде обличчя було всіяне прищами, а шкіра під очима перетворилася на темно-пурпурові синці.

— Моя мама спить, — сказав Джо.

— Джулія теж, — відповів Барбі, — тож розмовляй тихіше.

Джулія розплющила одне око.

— Нічого я не сплю, — промурмотіла вона, відразу ж знову заплющившись. Закашлялась, трохи заспокоїлась, а тоді знову закашлялась.

— Бенні дуже погано, — сказав Джо. — У нього гарячка, точно, як було з малюком перед тим, як той помер. — Джо помовчав. — І в мами моєї теж температура доволі висока. Можливо, це просто через те, що тут така жара, проте… мені здається, причина не тільки в цім. А якщо й вона помре? Якщо ми усі помремо?

— Не помремо, — відгукнувся Барбі. — Там щось придумають.

Джо похитав головою.

— Ні, Барбі, і ви самі це розумієте. Нічого вони звідти не зроблять, бо вони не тут. Ззовні ніхто нам не зможе допомогти. — Він окинув поглядом почорніле пустище, той простір, де ще вчора лежало місто, і розсміявся; хриплим, рипучим сміхом, котрий звучав особливо гірким від того, що в ньому дійсно вчувався гумор. — Честер Мілл мав статус міста з 1803 року, ми вивчали це в школі. Понад двісті років. І знадобився лиш тиждень, щоб його стерти з лиця землі. Вистачило одного сраного тижня. Що ви на це скажете, полковнику Барбара?

Жодної відповіді на це Барбі придумати не міг.

Джо, прикривши собі долонею рота, закашляв. Позаду них ревли й ревли вентилятори.

— Я розумний юнак. Вам же про це відомо? Тобто я не вихваляюся, просто… я меткий.

Барбі згадав, як хлопець влаштував відеотрансляцію з того місця, куди стріляли ракетами.

— Жодних сумнівів, Джо.

— У фільмах Спілберга зазвичай саме меткі діти в останню хвилину знаходять правильне рішення, чи не так?

Барбі відчув, як Джулія знову поворухнулась. Тепер вже обидва ока в неї були розплющені й уважно дивилися на Джо.

У хлопця по щоках текли сльози.

— Нікудишній з мене персонаж Спілберга. Якби ми були зараз у «Парку Юрського періоду»[484], динозаври б нас уже зжерли стовідсотково.

— Якби ж то вони втомилися, — сонно промовила Джулія.

— Га? — здивовано глипнув на неї Джо.

— Шкіроголовці. Діти-шкіроголовці. Діти зазвичай втомлюються від ігор і починають займатися чимось іншим. Або… — вона важко закашлялася, — батьки їх кличуть додому, обідати.

— А може, вони не їдять, — похмуро зауважив Джо. — Може, у них і батьків ніяких нема.

— А можливо, в них зовсім по-іншому тече час, — докинув Барбі. — Може, вони лише оце щойно присіли біля свого варіанта коробочки. Для них ця гра, можливо, тільки-но почалася. Ми навіть не можемо бути точно певні, що вони саме діти.

До них приєдналася Пайпер Ліббі. Вся розпашіла, з волоссям, прилиплим до щік.

— Вони діти, — оголосила вона.

— Звідки ви можете це знати? — запитав Барбі.

— Просто знаю, — усміхнулась вона. — Вони — це той Бог, у якого я перестала вірити три роки тому. Бог, який виявився зграйкою недобрих дітлахів, що граються з міжгалактичним «Ексбоксом»[485]. Хіба це не забавно? — Посмішка її розпливлася ще ширше, і Пайпер зайшлася плачем.

Джулія дивилася в той бік, де пурпуровим маячком спалахувала коробочка. Обличчя в неї було задумливе, дещо сонно-замріяне.

14

У Честер Міллі суботній вечір. Той вечір, коли зазвичай влаштовували свої засідання леді зі «Східної Зірки» (а після тих засідань найчастіше йшли додому до Генріети Клевард, щоб випити в неї вина, обмінятися найкращими з найсвіжіших непристойних анекдотів). Це той вечір, коли Пітер Рендолф і його приятелі зазвичай грали в покер (також розповідаючи одне одному непристойні анекдоти). Вечір, коли Стюарт і Ферн Бові зазвичай їздили до Люїстона, щоб найняти там парочку повій у піхв-салоні на Нижній Лісабонській вулиці. Вечір, коли преподобний Лестер Коґґінс зазвичай влаштовував спільні молитви підлітків у вітальні пасторату Святого Спасителя, а Пайпер Ліббі танці в цокольному приміщенні церкви Конго. Вечір, коли у «Діппері» гуло аж до першої ночі (а десь о пів на першу натовп п'яниць мав звичку скандувати, щоби ввімкнули їхній улюблений гімн «Брудна вода»[486], пісню, яку добре знали геть усі бенди «прямо з Бостона»). Вечір, коли Гові й Бренда Перкінс любили прогулюватись, попідручки, на громадському майдані міста, вітаючись з іншими знайомими