Адальберт Штіфтер - Вітіко

обступив облогою Мілан. Міланці часто робили вилазки і починали відважні бої з імператорським військом, але, як і під час першої війни, не могли прорвати облоги.

Імператор спорудив у Лоді ще й зимовий табір і зміцнив багато замків, щоб перешкодити постачанню харчів до Мілана. Постановив, що тих, хто, як доведуть, везтиме харчі в місто, каратимуть і відрубуватимуть їм кисті рук, а викажчикам призначив нагороди.

У Мілані почалися великі нестатки, в людських душах запанували страх, безнадія, гнів і озлобленість. Архієпископ, що на полі коло Ронкальї засвідчив своїми словами імператорові вірнопідданські почуття, а потім став найзавзятішим борцем проти нього, був змушений тікати від народу. Народ послав до імператора посланців із повідомленням, що Мілан хоче зруйнувати всі свої укріплення, розірвати всі свої союзи, збудувати імператорові замок, надати йому всю верховну владу, хоче, щоб він затвердив міську владу, і хоче заплатити йому велику суму і дати триста заручників на три роки, якщо він укладе мир.

Імператор на те відповів:

— Моя рада згодна зі мною, що ви повинні скоритися безумовно.

Знову минув якийсь час.

Першого дня місяця березня 1162 року в табір до імператора прийшли міланські консули і достойники, впали навколішки перед ним і зборами князів і заприсяглися, що коряться без ніяких умов та засторог і подбають, щоб таку присягу склали й усі міланці.

Через три дні з міста в табір імператора прийшло триста обраних людей і передали йому ключі від усіх брам, а також тридцять шість міських корогв і склали присягу, як складали й три дні тому.

А ще через три дні прийшов увесь народ. Він був поділений на сто гуртів. Кожна людина мала зашморг на шиї, попіл на голові і хрест у руках. Люди принесли Карроччо, найважливіший штандарт міста. То була корогва на щоглі, закріпленій на возі, на верхівці щогли був хрест і зображення святого Амвросія. Карроччо розтрощили. Потім народ простерся на землі й благав в ім’я Спасителя про пощаду.

Канцлер Рейнальд прочитав людям документ про покору, і вони прийняли його. Потім до людей звернувся імператор:

— Я дарую вам життя, яке ви втратили, але подбаю, щоб ви вже не мали змоги коїти свої злочини.

Народу дозволили підвестися й повернутись у місто. Потім перед дванадцятьма людьми, яких імператор обрав із німців та італійців, народ склав присягу покори і був змушений дати чотириста заручників.

Потім імператор скликав у Павії великий з’їзд, щоб вирішити долю Мілана. На з’їзді обдумали теперішню ситуацію, низку подій, які передували їй, і ухвалили постанову. Запросили міланських консулів, щоб повідомити їм. Постанова була така: Мілан має бути спустошений і безлюдний, усі, хто жив у ньому, мають протягом тижня покинути його і будувати собі на чотирьох місцях, які перебувають на відстані милі одне від одного, нові оселі.

Потім імператор поїхав до Мілана і двадцять шостого дня місяця березня зайшов у місто крізь зроблений у міських мурах вилом. Після цього були знищені всі міські укріплення. Проте імператор пощадив церкви та інші споруди.

Після руйнувань імператор знову подався в Павію і в міському соборі відсвяткував урочисте свято подяки. Після відправи сказав:

— Отож справдилося те, що радили слова блаженного архієпископа Ансельма. Милосердя небес простить мені, що я ще раніше не зруйнував із чистим сумлінням місто Мілан, цього призвідцю всякого бунту і церковного розколу. Інші міста тепер повернуться до свого обов’язку.

Потім улаштували бучний бенкет, на який запросили панів, простолюд і чужинців. На бенкеті імператор Фрідріх та імператриця Беатрікс мали на головах корони.

Згодом імператорові скорилися міста Брешія, Імола, Фаєнца, Болонья, П’яченца і багато інших.

Архієпископи, єпископи, священики, пани і воїни привезли з цього походу на батьківщину мощі святих, освячені предмети, дорогий посуд, самоцвіти і дивовижні прикраси з золота та срібла, пишні шати, зброю, коней та всякі інші речі.

Дипольд і Фрідріх повели чеське військо до Праги. Король Владислав, як і завжди після війни, поділив здобич, та ще й винагородив воїнів, і вони стали повертатись до рідних місць.

Вітіко та лісових людей зустріли зі ще більшою радістю, зі ще численнішими тлумами людей, зі ще гучнішими криками, бо ж їх так довго не було в рідному краї. Воїни радісно йшли до своїх рідних. Показували ще ніколи не бачені речі, ціни яких ніхто не знав і кількість яких була така велика, що такого ще ніхто не пам'ятав. Свято подяки на березі Влтави й поділ здобичі були величніші, ніж будь-коли давніше. Воїни ділилися тим, що мали, з родичами, друзями, знайомими та земляками, давали пожертви церкві.

Воїни ще більше розповідали про країну Італію, ніж першого разу, бо ж і знали її тепер набагато краще.

Коваль із Плани розповідав про незвичайне й величезне місто Мілан, зруйноване їхніми руками. Тепер воїни вже побували в самому місті й бачили дивовижні церкви, дивні башти, старовинні арки й небачені постаті святих. Коваль розповідав і про інші великі міста, в яких були воїни. Там теж є дивовижні церкви, кам'яниці і замки аристократів, які стояли поміж будинків, бачили воїни