Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

з таким виглядом і говорила такі речі! Як це страшно! Батько, мати, вона сама! А ще два місяці тому вони, здавалося, мали все, що можна бажати на цьому світі.

Аннет зім'яла в руці листа. Флер зрозуміла: треба вдати, ніби вона нічого не помітила.

— Чи не можу я зарадити чимось твоїй мігрені, мамо?

Аннет похитала головою і пішла далі, погойдуючи стегнами.

«Як це жорстоко!— подумала Флер.— А я ще раділа! От суб'єкт! Чому такі, як він, ходять по світу, псують людям життя! Мабуть, мама йому надокучила. Яке він має право, щоб моя мама йому надокучила? Яке право?» І від цієї думки, такої природної і такої дивної, Флер засміялася коротким, здушеним сміхом.

Звичайно, їй треба б радіти, але чому тут радіти? Батькові це байдуже. А матері, мабуть, ні? Вона зайшла в садок і сіла під вишнею. Десь у верхівці зітхав вітер; крізь зелене листя проглядало синє-синє небо і сліпучо-білі хмари — важкі білі хмари, без яких майже ніколи не буває річкового краєвиду. Бджоли, ховаючись од вітру, тихо гули, а на буйно-зелену траву падали густі тіні фруктових дерев, які її батько посадив двадцять п'ять років тому. Пташки замовкли майже всі, вже не кувала зозуля, чути було тільки туркіт горлиці. Подихи, гудіння і туркіт літа недовго заспокоювали її збуджені нерви. Спершись руками на коліна, вона почала міркувати, що їй робити. Треба примусити батька підтримати її. Невже він чинитиме опір, позбавляючи її щастя? Недаремно вона прожила на світі майже дев'ятнадцять років: за цей час вона встигла збагнути, що він думає тільки про неї, про її майбутнє. Тому їй залишається переконати його, що її майбутнє не може бути щасливе без Джона. А він вважає це божевільною примхою. Які дурні ці старі, вони гадають, нібито їм відомо, що почуває молодь! Хіба він не зізнався, що замолоду сам любив з великою пристрастю? Батько повинен зрозуміти. «Він складає для мене гроші,— міркувала вона,— але яка з них користь, коли я не буду щаслива?» Гроші і все, що за них можна купити, не дають щастя. Його дає тільки кохання. Окаті стокротки в цьому саду, які інколи створюють тут такий замріяний настрій, ростуть дико й щасливо, і для них настає пора розквіту. «Не треба було називати мене Флер,— міркувала вона,— коли вони не хотіли, щоб і для мене настала моя пора, щоб і я була щаслива. Адже немає ніяких реальних перешкод, таких, як бідність, хвороба; тільки почуття, привид нещасливого минулого. Джон мав слушність. Вони й справді не дають нам жити, ці старі. Вони роблять помилки, чинять злочини і хочуть, щоб за них розплачувалися їхні діти». Вітер завмер, задзижчали комарі. Дівчина встала, зірвала гілочку жимолості і ввійшла в будинок.

Увечері було душно. Вони з матір'ю наділи тонкі, світлі сукні з глибоким викотом. На столі стояли бліді квіти. Флер була вражена — все здавалося блідим: батькове обличчя, материні плечі, бліді панелі стін, блідо-сірий оксамитовий килим, абажур, і навіть суп був блідий. В кімнаті не було жодної барвистої плями — навіть вина у блідих келихах, бо ніхто не хотів його пити. А що було не бліде, те було чорне: батьків костюм, костюм слуги, її пес, що стомлено простягся під дверима на веранду, чорні завіси з кремовим узором. Залетів метелик, теж блідий. І мовчазний був цей напівжалобний обід, що проходив у задусі.

Батько гукнув її, коли вона виходила з їдальні слідом за матір'ю.

Вона сіла поруч нього за стіл і, відшпиливши від сукні гілочку блідої жимолості, понюхала її.

— Я весь час думав,— сказав він.

— Так, татусю?

— Мені дуже боляче говорити про це, але доведеться. Не знаю, чи ти розумієш, як багато ти для мене важиш; я ніколи не говорив про це, не вважав за потрібне, але... але ти для мене все. Твоя мати...

Він затнувся, втупившись у чашу венеціанського скла для миття рук.

— Так?

— Я живу тільки для тебе. Відколи ти народилась, ніхто мені більш не потрібен, нічого я не бажаю.

— Я знаю,— тихо мовила Флер.

Сомс провів язиком по пересохлих губах.

— Ти, мабуть, думаєш, що я можу залагодити незгоди і здобути для тебе те, чого ти бажаєш. Ти помиляєшся. Я... я безсилий.

Флер нічого не відповіла.

— Якщо навіть не брати до уваги моїх власних почуттів,— провадив далі Сомс,— треба зважити на те, що ті двоє не піддадуться ні на які умовляння. Вони... вони ненавидять мене, як люди завжди ненавидять того, кому заподіяно кривду.

— Але він, Джон...

— Він їхня плоть і кров, єдина дитина в матері. Мабуть, він для неї те саме, що ти для мене. Становище безвихідне.

— Ні,— вигукнула Флер,— ні, тату!

Сомс відхилився на спинку стільця, на його блідому обличчі застиг вираз терпіння, наче він вирішив нічим не виявляти свого хвилювання.

— Послухай-но,— сказав він.— Ти протиставляєш двомісячні почуття — двомісячні!—почуттям, яким уже тридцять п'ять років! Чого ж ти сподіваєшся? Два місяці — твоє перше захоплення, п'ять-шість зустрічей, кілька прогулянок і розмов, кілька поцілунків — проти... проти того, чого ти навіть не можеш собі уявити, чого не може уявити собі жоден, хто не пережив цього сам. Будь же розсудлива, Флер. Ти просто очманіла від спеки.

Флер порвала жимолость на маленькі клаптики, і вони поволі спадали додолу.

— Очманіли ті, хто дозволяє, щоб минуле зіпсувало все. Що нам до того минулого? Це наше життя, а не ваше.

Сомс підніс руку до лоба, де Флер несподівано побачила блискучі крапельки поту.

— Чия ти дочка? Чий він син? Сучасне невіддільне від минулого, а майбутнє — і від того, й від того. І