Микола Голубець - Велика історія України

там Крути, Мотовилівка, Львів, соняшний червень, Київ, Базар, чотирокутник смерти. Порив, віра, запал, саможертва, а найбільше крови, молодої, дорогоцінної, заплоднюючої, невмірущої крови! В неволі зродилася тужлива українська пісня, але в боротьбі насталилося українське серце. Від століть приборкане почуття національної карности й невідхильного обовязку відродилися оце наново. Українська історія обогатилася оце новими іменами, новими датами. Нація обогатилася новими подвигами. Герої вчорашнього пригадали невіжам, як треба жити й боротися, мученики показали, як треба, з честю вмирати: За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ! Під теперішню пору землі заселені українцями розмежовані поміж своїми 4-ма сусідами Радянською Росією, Польщею, Румунією й Чехословаччиною. Велика скількість українців опинилася на постійній заокеанській і східньоазійській, та тимчасовій політичній еміграції, що розбрилася беззахистними гуртами по всьому світу. Алеж соняшні переживання недавно минулого, геройська й кривава боротьба за Державність, обєднала усіх українців усього світу в одну велику Націю, що скована звязками крови, культури й традиції ніколи вже не поверне до стану розбиттй й розєднання, що так тяжко заважили на її минулому.

НА КУЛЬТУРНОМУ ФРОНТІ

Величавий державно-творчий зрив, що його пережила Україна в 1917-1920 роках, був несподіванкою тільки для тих, що не мали змоги слідкувати за повільним, деколи утаєним, але послідовним процесом еманципації української національно-політичної думки, що позбавлена змоги вияву в державницькій політиці, суспільному життю та економіці, найшла собі вияв у літературі, науці й мистецькій культурі. Ми бачили, що українське національне відродження XIX в. сталося наче справою й питанням літератури, яка з своїх романтично-народолюбських пеленок дуже скоро вилилася в стихійну маніфестацію збірної волі нації на вільне життя й державність.

Котляревський здобув для української народньої мови горожанські права в слові й друці. Шевченко надхнув українське слово вульканічною силою віри в невідхильну перемогу Нації, Франко й Леся Українка поглибили й поширили самопочуття повновартости українця, як громадянина світа. Перше аніж у політично-громадському життю, збулася містерія Відродження Нації в літературі, й у тому її історична вага й заслуга. З посіву української літератури XIX в. зродилася Велика Армія Зєдиненої Української Держави, з усею її романтикою, запоріжськими «оселедцями», кошовими радами й саможертвенним полумям. Українська література насталила українські серця до бою тоді, коли українська наука зброїла розум нації досвідом минулого, а українська музика та образотворчість дали українській нації вступ у коло культурних народів світу, їм теж належиться тут окрема згадка.

Наука

В допомогу літературі наспіла в свою чергу наука, що не тільки в своїх первопочинах але й у час свого найінтензивнішого розвитку не виходила поза межі українознавства. Раз тому, що тими шляхами вела українських учених спрага самопізнання пробудженої нації, а по друге тому, що для поширення української науки поза межі національної й громадської корисности дуже довго не було конечних наукових установ. Тому то ціла низка українських учених, яких наукові інтереси виходили поза межі українознавства, була примушена користати з чужинецьких - московських, польських, німецьких та інших наукових установ і публікацій і в той спосіб обогачувати культуру чужинців. Такі українські фільософи, як П. Лодій, В. Довгович, П. Юркевич, В. Лесевич, математик М. Остроградський, фізик-рентгенольог їв. Пулюй, хемик І. Горбачевський, зоольог О. Ковалевський, антропольог Ф. Вовк, історик літератури М. Стороженко, мовознавці Д. Овсяників-Куликівський, М. Дашкевич, Ф. Мищенко, соціольоги М. Зібер та М. Ковалевський, педагог К. Ушинський та багато поменчих, здебільша пропадали для української науки, в користь чужої. Та впоряд з працею українських учених на чужому грунті спроби працювати для добра рідного краю і народу стаються чим далі частіші, свідоміші й більш послідовні та систематичні. Вже в 30-их рр. XIX ст. задумав український етнограф та історик Михайло Максимович зорганізувати дослідників українського минулого в спеціяльне товариство, але цю думку вдалося зреалізувати щойно в 1843 році, коли в Києві повстала державна й російська по формі, але українська по суті й матеріялі свого зацікавлення «Археографічна Комісія». Вона то, розвинувши свою діяльність головно в 70-80-их рр. за секретарювання в ній історика Володимира Антоновича опублікувала велику скількість джерел і документів до історії Правобічної України. Чимало матеріялів до історії України опублікував Осип Бодянський в «Чтеніях» московського «Общества исторіи и древностей». Виїмково заслужився для покладення наукових основ української історії відомий кирило-методіївець Микола Костомарів, а поруч нього Панько Куліш. Як фільольог заслужився О. Потебня, як історик права О. Кистяківський.

В 1873 р. повстало в Києві українське наукове товариство, що під офіційною покришкою «Південньо-Західнього відділу російського географічного товариства», розвинуло надзвичайно оживлену дослідчу й видавничу діяльність з ділянки української історії, мови, письменства, етнографії, суспільних наук і мистецтва. Працювали в цьому товаристві такі наукові сили, як крім названих вже В. Антоновича, М. Зібера, Ф. Вовка, ще й П. Житецький, К. Михальчук, М. Драгоманів, П. Чубинський, О. Русів, М. Лисенко та інші. Російський уряд узнав, що праця «Відділу» хоч і ведена під офіційною фірмою та російською мовою, скріплює національне самопізнання серед українців і тому закрив товариство вже в три роки по його відкриттю. Та припинити розбурханої стихії українознавства йому вже не вдалося. Українські наукові сили гуртуються довкола заснованого в 1876 р. «Історично-фільольогічного Товариства» в Харкові (О. Потебня, М. Сумців, Д. Багалій, Д. Мілєр) біля київського «Історичного Товариства Нестора Літописця» й нарешті коло журналу «Кіевская Старина», що від 1882 до 1905 р. стався неперебраною скарбницею українознавства. Не спочивали українські дослідники та вчені по провінціональних центрах та установах (Чернигів, Полтава, Катеринослав, Одеса, Катеринодар, Житомир) використовуючи офіційні установи й імпрези для поглиблення й поширення знання про Україну. Українська етнографія (Б. Грінченко) археольогія (В. Антонович, Д. Багалій, Д. Яворницький, Ф. Вовк, В. Данилович, В. Хвойко), для якої створено навіть окремий журнал («Археологическая Лђтопись Южной Россіи», 1899-1904) пробивала собі шляхи й намічувала завдання, обходючи цензурні приписи й заборони, що їх раз ураз ставив московський уряд.

Свобідніше, хоча з меншими засобами й скромнішими силами розвивалася українська наука в Галичині. Правда й тут, не з примусу як на Великій Україні, а з непорозуміння, довший час українські вчені (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, Я. Гсловацький, С. Шараневич) працюють у дусі «єдинства» української культури з московською, але де далі ця шкідлива фікція розвівається, а разом з чистою українською мовою проникає в галицьку науку здорова думка культурно-національної самостійности українського народу. Піонірами тієї думки на галицькому науковому полі були такі вчені, як автор монументальної історії української літератури Омелян Огоновський, історик «Скиту Манявського» Юліян Целевич та інші.

Особливої сили і розмаху набрало наукове життя Галичини з хвилею, коли засноване