Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

на проїзд до Америки, і тепер уже ладен був продати його; але в селах та містечках не траплялось нікого, хто хотів би купити той малюнок. Іноді нам щастило знайти якусь роботу. Я навчився працювати в полі. Сапав, копав. Я прагнув до якого-не-будь заняття. І ми були не єдині такі. Я бачив професорів, які пиляли дрова, і оперних співаків, які пололи городину. Селяни там такі ж самі, як і всюди: вони користувалися з нагоди і наймали дешеву робочу силу. Одні що-небудь платили; інші тільки годували й пускали переночувати. А було й так, що нас проганяли, як настирливих старців. Отак ми мандрували — то пішки, то випадковим транспортом, — аж поки добрались до Марселя. Ви були в Марселі?

— А хто з нас там не був? — мовив я. — Марсель став заповідником для полювання жандармів та гестапо. Вони хапали емігрантів перед консульствами, наче зайців.

— Нас теж мало не спіймали, — докинув Шварц. — І це тоді, коли марсельський префект робив усе, що міг, щоб урятувати емігрантів. Я все ще, мов навіжений, домагався американських віз. Мені здавалося, що від такого щастя замре навіть рак. Ви знаєте, ніяких надій на візи не було, якщо ви не могли довести, що вам загрожує смертельна небезпека або якщо вас американці не занесли до списків відомих митців, учених та інших видатних діячів розумової пращ. Так ніби всім нам не загрожувала небезпека або люди не були людьми! Хіба ж ця різниця між видатними і звичайними людьми не нагадує поділу на вищу та нижчу раси?

— Вони не можуть прийняти всіх, — заперечив я.

— Не можуть? — перепитав Шварц.

Я не відповідав. Та й що можна було відповісти? Скажи я «так» чи «ні» — однак нічого не зміниш.

— То чому б тоді не прийняти найзнедоленіших? — запитав Шварц. — Людей без імені й заслуг?

Я знову промовчав. У Шварца було дві американські візи — чого він іще хотів? Він же добре знав, що американці видають візи всім, за кого в Америці хтось поручиться, що вони не будуть обтяжливими для держави людьми.

В ту ж мить він сам заговорив про це.

— В Америці у мене знайомих немає; але мені дали одну нью-йоркську адресу. Я написав туди; писав ще й на інші адреси про наше становище. Пізніше один знайомий сказав мені, що я зробив невірно, бо хворих до Сполучених Штатів не впускають. А з невиліковними хворобами і поготів. Отже, мені слід було видати Гелен за здорову.

Гелен частково чула нашу розмову. Уникнути цього не було можливості: у Марселі, в тому розворушеному вулику, тільки й говорили про візи. Того вечора ми сиділи в ресторані поблизу СаnnеЬіеге[44].

На вулиці свистів вітер. Я не занепадав духом. Сподівався знайти людяного лікаря, який дасть Гелен довідку, що вона здорова. Ми й досі грали в схованки: удавали, ніби віримо одне одному і ніби я нічого не знаю. Я написав префекту містечка, де вона була в таборі, й просив підтвердити письмово, що нам загрожувала небезпека. Ми зняли собі невеличку кімнату; я одержав дозвіл на проживання на один тиждень і нелегально влаштувався на нічну роботу в ресторані — мив там посуд; у нас було трохи грошей, і один аптекар дав мені по рецепту Дюбуа десять ампул морфію, — отже, на той час ми мали все, що нам було потрібно.

Якось ми сиділи в ресторані біля вікна й дивились на вулицю. Ми могли дозволити собі таку розкіш, бо протягом тижня не мали потреби ховатися. Раптом Гелен здригнулась і схопила мене за руку. Її погляд був спрямований у сутінки вітряного вечора.

— Ґеорґ!.. — прошепотіла вона.

— Де? _

— Там, у відкритому авто. Я впізнала його. Тільки-но проїхав повз нас.

— Ти впевнена, що то він?

Вона кивнула.

Мені це здавалось майже неймовірним. Я спробував розгледіти обличчя людей, які проїздили в автомашинах. Мені це не вдавалось, але від того спокійніше не стало.

— Чого б це йому бути саме в Марселі? — мовив я і в ту ж мить подумав, що коли він у Франції, то, звичайно ж, приїде в Марсель, який став останнім притулком для емігрантів.

— Треба нам тікати звідси, — вирішив я.

— Куди?

— До Іспанії.

— Але ж там іще небезпечніше?

Ходили чутки, нібито в Іспанії гестапо хазяйнувало як удома і що емігрантів там арештовують і видають німцям; але яких тільки чуток не було в той час — не можна ж усьому вірити!

Я хотів спробувати старий емігрантський спосіб: роздобути проїзну візу через Іспанію; але її видавали тільки тим, хто мав візу до Португалії; а португальська віза залежала од візи до іншої країни. На цьому шляху була ще одна зачіпка, найзагадковіша з усіх бюрократичних зачіпок: треба мати візу на виїзд із Франції.

Одного вечора нам пощастило. З нами заговорив якийсь американець. Він був напідпитку і шукав, з ким би побалакати по-англійськи. Через кілька хвилин він уже сидів коло нашого столика і частував нас різними напоями. Йому було років двадцять п’ять, і там він чекав пароплава, щоб повернутись до Америки.

— А чом би вам не поїхати разом зі мною? — спитав він.

Якусь мить я мовчав. Своїм наївним запитанням він прямо-таки

спантеличив мене. Переді мною сиділа людина ніби з іншої планети. Те, що для нього було таке ж просте, як балачки, для нас — недосяжне, як сузір’я Плеяди.

— У нас немає віз, — нарешті відповів я.

— То візьміть завтра. Адже тут, у Марселі, є наше консульство. Там дуже симпатичні люди.

Я знав тих симпатичних людей. Для мене вони були напівбогами; щоб побачити якогось там секретаря, доводилось по кілька годин вистоювати на вулиці. Згодом дозволили чекати в підвалі, бо нерідко на вулиці емігрантів перехоплювали агенти гестапо.

— Завтра я сам піду з вами туди, — пообіцяв американець.

— Гаразд, — я погодився, хоч і не дуже вірив йому.

— Давайте вип’ємо за удачу!

Ми випили. Я дивився в свіже, наївне обличчя американця, і мені ставало не по собі. В той вечір, коли він розповідав нам про море вогнів на Бродвеї, Гелен мало не світилася наскрізь. То був вечір казок у похмурому місті. Прислухаючись до імен артистів і назв п’єс та ресторанів, до розповідей про чарівний вир життя у місті, яке ніколи не знало війни, я спостерігав за обличчям Гелен; на серці в мене було болісно і все ж радісно від того, що вона уважно слухає, бо досі на все, зв’язане з Америкою, Гелен відповідала пасивною