Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

Сатана підняв із столу тризубець, і пройшовся з ним по залі. Підійшовши до Ханоя, він зупинився.

– Звіра треба вигулювати. – Протягнув він тризубець Ханою. – Мисливець в середині вас повинен отримувати свободу. Хоч би іноді.

– Я повинен сказати, що ти правий. – Ханой вирвав з рук тризубець. – Але знай, якщо ми з тобою колись зустрінемося, то я зроблю вигляд, що не знаю тебе.

– Ти все ніяк не пробачиш мені Ануш? – Посміхнувся Сатана. – Ти все ще її пам'ятаєш?

– Я все ще кохаю її, немов минуло два дні. – Сумно відповів Побідоносець.

– Вищий шлях – це вміння в будь-якій ситуації залишатися собою. Гордо нести своє "Я", як прапор. І мова тут зовсім не про почуття власної важливості. Великим можна залишатися і будучи маленьким. – Сатана сказав все, що хотів. Його промова підійшла до фіналу, і можна було сміливо покидати арену. Він захопив з собою келих з вином і легкою ходою, під провожаючими поглядами ченців, пішов через головний вхід.

Дітар і Тарсіша вийшли в сад. Вона згадувала, як грала в ньому з батьком. Їй було дуже боляче, а коли їй боляче, йому набагато болючіше, ніж це здається з боку.

– Це треба пережити. – Заспокоював її чернець. – Пам'ятаєш напис біля входу в тунель? "Все пройде".

– Так, я розумію. – Крізь сльози відповідала Дарина. – Але пройде потім, а зараз воно просто є.

– Зараз я поруч, щоб розділити це з тобою.

Вона вперше посміхнулася, і Дітар побачив в її очах ніжність. Вони блиснули яскравіше за будь-який вогонь.

– Якби я тебе втратила, я не змогла би жити.

– Ні. Я не хочу ділити з тобою смерть. Я хочу розділити з тобою життя.

Сльози горя змінилися на сльози радості. Вона знову плакала, але вже з посмішкою.

– Дітар, ти думаєш, ми виберемося звідси?

– Обов'язково. – Запевнив її чернець. – І коли ми повернемося, все буде по-іншому.

– Вже все по-іншому. Смерть мого батька розв'яже війну.

– Але не нашу війну. – Швидко відповів Дітар.

– Ця війна почалася до нашого народження. Не ми її почали, не нам закінчувати.

Двоє йшли по стежині з білого каменю і заходили все глибше і глибше в квітковий сад. Квіти вражали своєю пишністю. Немає жінок, які не люблять квіти. Всі кажуть "хочу собі просту", але ніхто не вибирає ромашку серед троянд. Тарсіша була унікальною квіткою. Такою квіткою, яку не можна зривати, а можна тільки поливати і доглядати за нею. Чернець це знав.

Дітар відчув сильний біль від удара по голові, і свідомість почала швидко покидати його. Він падав. В затьмареному розумі він почув крик Тарсіши, але не міг нічого зробити. Він знову її втрачав. Чим ближче вони ставали, тим далі їх розводила доля. Дітар відчував слабкість. Почував себе не здатним захистити ту, яку любить. Відчай зливався із злістю, але сили покинули його. Голова торкнулася землі, і чернець втратив свідомість.

Розбита голова сильно боліла. Опритомнівши, він роздивився. Поруч нікого не було. Невідомо скільки часу пройшло. Світ знову здався темним і похмурим. Дітар знову був один. Лише одна думка його тішила.

– Добре, що поруч немає тіла Тарсіши. Одже – вона жива. – Подумав він.

Піти в бій за Агарту, чернець не хотів, але піти на війну за Тарсішу…

– "Вже – все по-іншому" – Звучали слова Тарсіши в голові ченця, і він спробував підвестися.

Глава 73

"Немає нічого важчого, за власні думки".

Заповідь Сімдесят третя. Кодекс Братства тибетських ченців.

На Агарту опустилася ніч. Принаймні, це відчувалося певною мірою втоми. Люди вже розходилися по своїх житлах. Теплий і затишний дах, що служив їм будинком, вже чекав до сну. Важкі дні, що проходять одні за іншими, розділилися лише одним моментом в житті кожного. Вночі вогні міста поступово гасли, і лише відблиски від ламп у вікнах трохи освітлювали вулиці.

Ханой, швидким кроком перейшов вулицю. Ще одну. Він вийшов на невелику стежку, яка вела за місто, і попрямував по ній до своєї мети.

Одягнений в темний плащ, завдовжки до п'ят він був непомітний. Кам'янисті рівнини і гори були попереду, він прямував до них. Голову накривав великий капюшон, лише бліді губи і щетина на підборідді виглядали з-під темного шматка тканини. Пітьма, неначе навмисно, приховувала його від чужих очей. Швидкими і впевненими кроками людина в плащі наблизилася до скелі. З довгих рукавів, що хиталися на ходу, з’явилися мозолясті чоловічі долоні. Сильні, жилаві руки ошукували каміння, легко торкаючись їх холодної поверхні.

– Та де ж…? – Вирвалося із вуст чоловіка.

Нарешті, знайшовши потрібну щілину, Ханой відкрив двері і зайшов в середину печери.

Чоловік сміливо попрямував в глибокий тунель. Смолоскип, що спалахнув у руці Ханоя, висвітлював йому шлях у глибину пітьми. Поблискуючі стіни, переливалися від світла вогню. Різні кольори виникали від маленьких вогників на поверхні грубих кам'яних стін. Зелені, бордові, блакитні. Мигаючі напівкоштовні камені чергувалися з жилками блискучої породи. Розсипи золота і срібла, що заповнювали добру частину цих печер, були не рідкістю. Вологі кам'яні сталактити спускалися над його головою.

Ханой йшов прямо, не відволікаючись на скарби і чудові творіння природи. Він йшов з конкретною метою, і ніщо не могло відвернути його. Тунель не кінчався. Лише звужуючись, розширюючись і звиваючись, немов змія він давав зрозуміти, що Ханой не стоїть на місці. Іноді зустрічалися розвилки, і чоловік стояв, зосереджено вдивляючись в темряву проходів, вибираючи шлях. Повний підземних красот лабіринт здавався зачарованим або проклятим, оскільки йому не було кінця, а заблукати тут було дуже можливо.

Нарешті, за черговим поворотом, Ханой досяг своєї мети. Глибокий, безкрайній тунель привів до входу.

Дерев'яні двері були дуже старими, але міцними. Безліч вм'ятин і тріщин, через які можна було відчути потік повітря, були залишені тими, хто не знав, як потрапити в середину. Чоловік простягнув руку і тільки потім помітив, що біля дверей немає ручки. Лише металева пластина, яка кріпилася до дерева. Ханой роздратовано зітхнув, немов забув, як вона відкривається і, знявши з великого пальця золотий перстень з гранованим чорним каменем, що раніше належав Соломону, приставив до пластини.

Двері злегка хитнулися вперед, і звук клацання порадував Ханоя. Чоловік штовхнув їх, і перед ним з'явився великий печерний грот. Стіни в ньому не відрізнялися від тунельних, тільки стеля височіла над головою метрів на десять, а то і більше. Величезна люстра з сотнею свічок висіла над головою, проливаючи світло на приміщення. Вона давала не лише освітлення, але і своє тепло. В центрі грота стояв