Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні

перебування в таборі скотився враз мені з плечей! А от де ти навчився битися розбитими пляшками й перетворювати людей на євнухів?

— У боротьбі за людські права, — відповів я. — Ми живемо у добу парадоксів і ведемо війну за збереження Миру.

Так воно майже й було. Люди були змушені брехати й обманювати, щоб захистити себе, щоб вижити. У наступні тижні я крав фрукти по селянських садках і молоко в чужих льохах. Щаслива то була пора! Вона була повна небезпек, часом безрадісна, часто комічна, — але ніколи не була гіркою. Я вам допіру розповів про інцидент з хазяїном пивнички; подібних ситуацій траплялося потім чимало. Ви, певно, теж пережили таке?

Я кивнув.

— Якщо їх можна так сприймати, то нерідко вони були комічні.

— Цього я навчився завдяки Гелен, — підхопив Шварц. — Минуле в ній не осідало. Те, що я відчував тільки зрідка, у ній вигравало всіма фарбами життя. Щодня минуле відвалювалось од неї, наче лід весною. Зате вся вона концентрувалась на сучасному, але то була не якась застійна концентрація — ніщо не зв’язувало Гелен, вона була весела, як Моцарт, і невблаганна, як смерть. Заплутані поняття моралі й відповідальності більше не існували для неї; їх замінили вищі, майже небесні закони. Для чогось іншого їй уже не було часу. Вона іскрилася, як феєрверк, не лишаючи по собі попелу. їй не хотілося врятуватись; я тоді ще цього не збагнув і тому не вірив. Вона знала, що для неї нема рятунку. А що я наполягав, то вона й не перечила, — а я, йолоп, потяг її отим шляхом на Голгофу, через усі дванадцять етапів, від Бордо до Байонни, потім безконечний шляхом до Марселя, а далі знов аж сюди..

Коли ми повернулись до нашого маленького замку, він уже був зайнятий. Ми побачили солдатів у мундирах, які зносили звідкись дерев’яні верстати, і кількох офіцерів у льотчицьких галіфе та блискучих високих чоботях, що гордовито походжали, як заморські павичі.

Ми спостерігали їх з парку, сховавшись за буком і мармуровою богинею. Була тиха й ніжна, ніби шовкова, післяобідня пора.

— У нас там що-небудь лишилось? — запитав я.

— Яблука на деревах, повітря, злотавий жовтень і наші мрії, — відповіла Гелен.

— Мрії ми залишали скрізь, — мовив я. — Як летюче павутиння восени.

Офіцер, стоячи на терасі, командував щось різким тоном.

— Ось він, голос двадцятого сторіччя, — сказала Гелен. — Ходімо. Де ми сьогодні ночуватимемо?

— Переспимо десь у сіні, — відповів я.

— А може, й у ліжку. Але обов’язково разом.

— Пригадуєте оту площу перед консульством у Байонні? — спитав мене Шварц. — Пригадуєте, як біженці стояли по чотири в ряд, а потім у паніці змішались і обложили вхід до консульства, одчайдушно стогнали і плакали, борючись за місце?

— Я пригадую, що були контрамарки, — відповів я. — Вони давали право стояти перед дверима. Проте натовп блокував ті двері. Коли відчинялися вікна, стогін переростав у крик і виття. Паспорти доводилось кидати з вікна. Пригадую добре цей ліс рук, що простягалися за паспортами!..

Гарніша з тих двох жінок, що лишились у пивничці, позіхаючи, припленталась до нашого столу.

— Що ви за диваки? — почала вона. — Ба лакаете та й балакаєте! А нам пора вже йти спати. Як хочете ще десь посидіти, то всі кафе у місті зараз уже знову відкрито.

Вона розчинила двері. Увірвався ясний, галасливий ранок. Сонце сяяло. Вона знову зачинила двері. Я поглянув на годинник.

— Сьогодні по обіді судно не відпливе, — пояснив Шварц. — Воно відчалить хіба що завтра увечері.

Я не повірив йому, і він це помітив.

— Ходщо кудись, — запропонував він.

Після тихої пивнички гамір вулиці у перший момент видався просто нестерпним. Шварц зупинився.

— Он гляньте: і біжать, і кричать! — Він дивився на зграю дітлахів, що тягли у кошиках рибу. — Все йде своїм звичаєм! Ніби нічого й не сталося!..

Ми зійшли вниз до порту. Вода хвилювалася під сильним і холоднуватим вітром, сонце світило різко, але не гріло; лопотіли вітрила, і всі були поглинуті ранком, роботою і самі собою. Ми пливли крізь усю ту ділову метушню, наче опале листя у вирі потоку.

— То ви мені так і не вірите, що судно відпливе лише завтра? — спитав Шварц.

У різкому світлі сонця він виглядав стомленим і постарілим.

— Як же мені вам повірити, коли ви раніше казали, що воно відчалить сьогодні? — відповів я. — Давайте краще спитаємо. Це надто важливо для мене.

— Отаким важливим було воно і для мене. А тоді раптом утратило будь-яке значення…

Я нічого не відповів. Ми пішли далі. Мене раптом охопило шалене нетерпіння. Життя вирувало, мерехтіло навколо, кликало. Ніч минула. Навіщо ж заклинати тіні?

Ми зупинилися перед вітриною бюро, завішаною проспектами. Внизу на вікні лежала біленька табличка з об’явою, що відплиття судна відкладено на наступний день.

— Моя розповідь наближається до кінця, — мовив Шварц.

Отже, я виграв цілий день. Незважаючи на табличку, я спробував

увійти. Але двері були ще замкнені. Чоловік із десяток стежили за мною віддаля. Тільки-но я взявся за ручку дверей, вони з усіх боків наблизились до мене на кілька кроків. То були емігранти. Побачивши, що двері замкнені, вони відвернулись і знову удали, ніби розглядають вітрини.

— Тепер ви бачите, що маєте ще час, — звернувся до мене Шварц і запросив випити у порту кави.

Він пив гарячу каву поспіхом, охопивши чашку руками, ніби хотів зігрітися.

— А котра там година? — запитав він.

— Пів на восьму.

— Ще година, — пробурмотів Шварц. — За годину вони прийдуть. — Він підвів погляд на мене. — Я не хочу розповідати вам ієреміади[46]. Чи, може, це так і звучить?

Ні.

— А як же воно звучить? Я завагався.

— Як історія одного кохання. — Обличчя його раптом прояснилось.

— Спасибі вам! — вимовив він і знову, зосередившись, повів далі: — Лихо спіткало нас у Біарриці. Я прочув, що з Сен-Жан-де-Люс має відплисти невелике суденце. Але чутка не справдилася. Повернувшись до пансіону, в якому ми зупинились, я побачив, що Гелен лежить на долівці з перекошеним обличчям.

— Це в мене спазми, — шепотіла вона. — Зараз минеться. Вийди!

— Я негайно ж приведу лікаря!

— Ніяких лікарів! — задихаючись, відповіла вона'. — Не треба. Зараз усе минеться. Іди! За п’ять хвилин можеш повернутись. Залиш мене саму! Та слухай же, що я тобі кажу! Ніяких лікарів! Іди вже! — закричала вона. — Я знаю, що кажу. Прийдеш за п’ять хвилин. Тоді зможеш…

Гелен махнула рукою, щоб я йшов геть. Вона вже не могла більше говорити, але в її очах було стільки страшного, незрозумілого благання, що