Улас Олексійович Самчук - Волинь

Убіг розчервонілий, в окулярах… За шкельцями блискучі очі. Володько уперше бачить його в окулярах. Він мусить краще витерти ноги. На вулиці таке болото… — Тепер поважання! Де пропадали? Дяка Богові — знайшлися. Ну, ну… А виглядаєте добре… Я чув… Я все чув… Скільки? Сім місяців? Вісім? Ого! Трохи багато. Але тепер… Е, буде добре… Все буде добре. Альо! Пані Виспянська! Два борщі!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!

Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня — все нудні й знані речі. Приходить борщ — один, другий… Тарілки на білому настільнику; блискучі, витерті, мідяні ложки, ножі, видельця… Карафка з чистою, прозорою водою, тонкі кришталеві шклянки.

— Будь ласка. Прошу…

— Вам треба Заходу… — продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє на колінах серветку, бере ложку… — Казав вам… Вам треба туди. Тут… Так! І тут земля… Своя, дідівська, але там Берлін, там Париж, там Рим. Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янці є все, тільки нема головного:

Європи! А нам треба її. Треба! Більше її, як сонця… Я там був і знаю. Мусимо казати: ми й Європа. Інакше нічого не вийде. (Він вдарив на «нічого»). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике місто, трамвай, копальню, готичну церкву? Тюрми та поліцая не вистарчить… Ні, ні, мій голубе.

Це був його тон. Слова, що від нього виходять, усмішка, відблиск шкелець на очах, рухи — живе все, цікаве, бадьоре. У нього повно думок. Вони вибризкують у реченнях, і Володько їх приймає. Він все бере з собою так само, як десять грошів, і відходить. Одного йому не признався — нащо потребує ті гроші… Це слава… Будуче… Ні, ні! Про таке краще мовчати…

Надвечір Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не шкодить, втома — дурниця, заляпані чоботи не мають найменшого значення. Він несе в собі радість… Тепер тільки чекати. Терпіння… Вже десь далеко за горою причаїлась і чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива, але треба взяти її.

Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кілька криваво-червоних хмарин, що погрожують нічним приморозком. Сонце пересовується з крижини на крижину, ховається, то знов виринає, а потім, потім поволі, обережно спадає десь туди за землю. На тому місці ще довго горить сяйво, ще довго, майже непорушне лежать червоні крижини хмар… Вони поволі тухнуть, бліднуть, підносяться вище… Одночасно барва неба гусне й з нього в різних місцях виступають дрібні, мерехтячі огники. На землі в той час западає присмерк.

За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий і бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотів зайти до Наталки. Навіть деякий час постояв на роздоріжжі перед селом, але все-таки не відважився. Ще рано… Бачили б зайві очі… Пішов своєю дорогою. Зайшов до Сергія. Нема. Кудись подався. Пішов далі. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоі хати гармидер. На вулиці в болоті троє, без шапок, людей. Обнімаються, пхаються, кричать. Видно, п'яні. Володько підходить.

— Добрий вечір!

— А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! — це сам Тараско. Товстий, куций, без шапки, з розбитим волоссям… Розставивши руки, преться на Володька. — Гість… Оце так гість!

— Що тут є? — запитав Володько.

— А, знаєш… Це я… Справляю хрестини… Породив. Сина, сина зродив… Як той Іаков… Тільки той зродив дванадцять колін, а я щось п'ятнадцять, чи скільки… А ці ось б'ються. Кум Никон за Леніна, а кум Санько проти… І розбери. А я кажу: плюньте на Леніна. У мене сьогодні празник. Я сам кумуніст, а все-таки кажу: за царя жизнь ліпша була.

Ні? Володьку, ні? Скажи сам. І «водка» була як слід і свобода… Ні? Хто знає з «червоною головкою», ніколи не забуде Ніколки. Я сам його патрет повісив… Їй-бо! У мене в хаті… Зайди побачиш… Висить… Скажуть, ти кумуніст, а я — дивись. І на Миколку… Який я кумуніст, коли в мене цар висить… Ні, Володьку? Скажи сам… А це мій кум Никон… А це Санько… Помири їх! Плюньте на Леніна… А ти, Володьку, ходи… Ні, ні… Ходи! Ти ж знаєш мене… Не знаєш? Забув? Забув, як колись у Никона… Е, я ще тоді був «халастой», вдовець, а сьогодні п'ятнадцятий раз батько. Ти ж мене знаєш. Ні? Я ж Степан Тараско, ні? — майже за кожним словом він повторяв своє «ні». До Володька підійшов також Никон:

— Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тітку, тепер знову став батьком. А я хотів його Килинку взяти.

— Куме! — кричав Тараско так, ніби це вже йому остаточно вирішене. — Візьмеш. Кажу: візьмеш. Даю тобі її. Моя дочка і я — одно. Даю! Будемо кругом свої. Тільки ти того… Ну, кумуніст… Ну, безбожник… Але… Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся й нізащо… Не хоче до попа. А я кажу: не бійсь попа! Не з'їсть. Я кумуніст також, але хрестити треба. Ні? Володьку, ні? Нехрещена дитина — не дитина. Ну, от… А я ж двадцять нецьок продав, горілки купив… Як же його не хрестити… Але зайдем! На дорозі не хрестини. Никоне! Саньку!.. Тягніть його!..

Володька взяли під руки. Він пручався. Тараско підпихав… Тараскова хатка на пригірку. У сінях, у хаті люди.

— Не пручайся, Володьку, — крекче Никон. — Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо мною за куму… Ганка!.. Ні! Стій! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там! — кричав він ще з порога. — Володькові горілки! Не вип'єш — вб'єм!

— Ти ж комуніст! Якого чорта!

— Не ображай, Володьку! Мовчи! — А потім, коли вже Володько випив і сидів на покутті, Никон казав: — З тим комунізмом мовчи. Який я в чорта комуніст.

— А що ти є?

— Никон. — Він це сказав і спохватився. — А раз «її» нема… Ні там, ні тут… Так що ж? Де та твоя Україна?

— А Ленін є? — гостро сказав Володько.

— Ленін?

— Дай Боже! — перебив веселий Тараско. — Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!

Володько подививсь на стіну. Образів на ній не було, а цар висів. У старих, з образу, рямцях. Володько пізнав портрет. Це зі школи, тільки обрізаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, і зуби його блищали від сміху.

— Потягнуть вас за нього, — сказав Володько.

— За царя? Ніколи! Таж це був цар усім. Ні? А Варшава не була під ним? Забув? Того!

До Володька присіла Ганка. Вона була напідпитку… Тараско заспівав: «Гей, куме, куме, добра