Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

хотіли йому допомогти. Він вирішив «зав’язати», а для цього треба було влаштуватись на роботу і прописатись, тобто отримати право на проживання у Києві.

Артур переїхав до нас, у нашу кімнату, яку ми винаймали за високою ціною.

Артурова біографія досить типова для нашої країни. Чеченець, разом з батьками його виселили у Середню Азію. Голодував разом з усіма, ненавидів росіян. Років у десять пристав до циганського табору, почав красти. Ну, а далі — тюрми, табори.

Детально розповідав про злодійські закони, про бійки, про повій і т. д.

Нас вразила у ньому велика гордість, повага до себе і злодійських моральних принципів, почуття гумору, дивовижне чуття на фальш. Він дуже швидко вказав нам на фальш декого з наших друзів — за якийсь час ми переконались у тому, що він мав рацію.

Я почав готувати Артура до школи; він казав, що закінчив 6 класів у таборі. Він напрочуд швидко засвоював математику. Геометрія давалась йому легше, ніж арифметика, бо він трохи вмів малювати. Займатися з ним було приємно. Ми, побачивши, що він схильний до романтики (було в ньому щось від Челкаша Горького), почали читати йому Паустовського, раннього Горького й Ґріна. Паустовський йому не сподобався, зате Ґріна він полюбив.

Вечорами Артур співав чудових блатних пісень — ні слова, ні звуку пошлого. Особливо сподобалась нам відома блатна російська пісня, яку він співав по-чеченськи. По-російськи вона звучала набагато гірше. По-чеченськи пісня була особливо мелодійна, звуки якось зіштовхувались між собою, плавно переходили один в одного.

Артур дуже страждав від того, що сидить у нас на шиї: він бачив, як ми бідно живемо, і дивувався — адже ж ми люди з вищою освітою. Ще більше дивувало його те, що наш спільний знайомий письменник Ф. А. Д., живе ще бідніше. Він завжди думав, що радянські письменники — багачі. Ми пояснили йому, що це правильно для таких, як Корнійчук, Шолохов та їм подібні.

Якось Ф. А. Д. обікрали кишенькові злодії. Артур був обурений — хіба можна красти у бідних? Ми сміялись: адже ж злодій здебільшого не думає, на які копійки доведеться жити тому, кого обікрали.

Артур почав лагодити взуття нам і всім нашим знайомим. Це створювало ілюзію, що він хоча б чимось розплачується з нами.

Ми з дружиною пішли у райком комсомолу і розповіли про Артура. Попросили допомогти йому прописатись, щоб улаштуватись на роботу. Секретар райкому перейнялась співчуттям до Артура, але пояснила, що райком нічого зробити не може.

Я пригадав про Ю. П. Нікіфорова, кагебіста, з яким я зустрічався з приводу телепатії. Я зателефонував до нього. Він призначив зустріч у Софійському соборі, неподалік від будинку республіканського КДБ і від майбутньої моєї тюрми. Юрій Павлович пояснив, що КДБ не має влади давати прописку. Коли я запитав, чи є сенс звернутися в обком партії, Нікіфоров порадив піти в обком комсомолу: мовляв, вони молодші і краще зрозуміють ваші наміри. Мене вразило, що кагебіст так тверезо оцінював бюрократичну глухоту обкомівських партійців.

Пішли в обком комсомолу. Секретар обласного комітету комсомолу відразу запитав: «А навіщо вам це треба?»

Ми терпляче пояснили, що потрібно допомогти людині стати на шлях чесної праці. Він знову запитав «Але вам самим це для чого треба?»

Довелося повторити газетні штампи про боротьбу за кожну людину. Здається, зрозумів і спрямував у ЦК комсомолу. Нас прийняв другий секретар Кулик. Знову те саме запитання, але нерозуміння ще більше. Ми ледве стримали гнів і вкотре повторювали, яке у нас ставлення до людей. Нарешті випадково ми знайшли формулу: ми — педагоги і хотіли би взяти участь у вихованні злодія. Секретареві «все стало ясно», і він одразу зателефонував до міністра внутрішніх справ. Відповів йому заступник міністра. Того непокоїло все те саме запитання — наші мотиви. Кулик пояснив усе нашими педагогічними зацікавленнями. Після телефонної розмови Кулик розсміявся. Виявляється, заступник міністра пообіцяв залагодити справу з пропискою, якщо ЦК комсомолу влаштує Артура на роботу. Кулик пояснив, що на роботу, якщо немає прописки, влаштувати не можна. Зачароване коло. Потім комсомольський вождь звернувся до хлопця, що сидів у кабінеті: «У вас на Київській ГЕС не вистачає робочих рук. Влаштуй його на роботу». Хлопець, секретар комсомолу ГЕС, різко запротестував: «Ми й так не знаємо, що нам зі своїми хуліганами й алкоголіками робити». Довелось йти назад ні з чим.

Минуло шість років, і я знову зустрівся з тим самим секретарем ГЕС. Він вже був одним з найвизначніших учасників українського опору. Я нагадав йому про нашу першу зустріч. Він не пам’ятав, але визнав, що у ті часи справді був «твердокам’яним» комсомольським діячем.

Ми пішли у Верховну Раду, на прийом до «знаменитого» партизана Ковпака. Стояла черга. Секретарка вислухала нас і пояснила, що Ковпака через такі дрібниці не можна турбувати. Крім того, Київ — столиця, і тих, хто відбув покарання, тут не прописують.

Ми вирішили написати листа до Хрущова. У листі ми коротенько описали Артурове життя, натякнули на те, що уряд несе відповідальність за трагедію чеченців і описали наші нещасливі пригоди з пропискою. Підписали листа уп’ятьох — ми з дружиною, моя сестра і Ф. А. Д. з дружиною.

Артур почав уже втрачати будь-які сподівання, усе більше соромлячись того, що він — тягар на нашій шиї.

Разом з ним ми пішли у ЦК партії. Нас прийняла жінка-юрист. Після секретаря райкому комсомолу це була друга людина, яка не запитувала про наші мотиви. Вона згадала ЗО-ті роки, коли вона допомогла якійсь повії. Артур не зайшов до неї, чекав у приймальні. Вона попросила, щоб хлопець зайшов. У Артура дивовижне чуття на людей, він інтуїтивно відчуває, кому що треба казати. Він не бив на співчуття, він жартував. І покорив товаришку з ЦК так, що вона одразу ж зателефонувала до якогось діяча ЦК, який відав пропискою. Того не було на роботі. Вона пояснила, що завтра їде до Криму і тому тільки через місяць зможе взятись за Артурову прописку. Я спалахнув, але стримався і ввічливо попросив день зачекати, бо Артур вже не витримує бездіяльності й не хоче жити на наші гроші. Вона була шокована моїм зухвальством і пояснила, що квитки вже куплені і що її дітям затримка не сподобається.

Ми встали і, не попрощавшись, вийшли.

Артур сміявся з нашої наївності. Він сказав, що у нас взагалі нічого не вийде і йому доведеться жити «власною працею» — красти. Довго вмовляли, щоб він і думати про це перестав.

За тиждень-другий