Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

порушив хронологію подій, бо важливіша причинна, точніше — духовна, а не часова пов’язаність подій. Повернусь до 1963 року.

З’явилась стаття Єрмілова про «Людей, роки, життя» Еренбурґа. Тоді ще не було «Архіпелагу ГУЛАГ», і тому книга Еренбурґа значно збільшила наші уявлення про часи, що їх м’яко називали «періодом культу особи». Еренбурґ окреслив широку панораму знищення Сталіним культури, партії, радянського апарату. Він писав про те, що «ми знали, та мовчали». Що ж, не зовсім моральна позиція, але зате чесно зізнався. Більшість офіційних викривальників або ж самі колись підтримували культ, або сиділи у норах, але майже ніхто не розкаявся у своїй провині. Єрмілов накинувся на Еренбурґа саме за чесність, за «теорію мовчання».

Інтеліґентські кола обійшла розповідь про те, що Еренбурґ несе моральну відповідальність за репресії проти діячів єврейської культури під час антисемітського погрому 1947–1952 років, коли громили «космополітизм» приблизно так, як сьогодні громлять сіонізм. Розповідали, що опублікувавши статтю про те, що євреям необхідно асимілюватися, Еренбурґ отримав безліч листів протесту. Всіх авторів цих листів запроторено до тюрем і таборів. Я спробував з’ясувати, наскільки звинувачення слушне, і прийшов до висновку, що сам Еренбурґ не передавав цих листів до НКВД, а їх перехопили на пошті. Індивідуальне боягузтво Еренбурґа на той час було загальним явищем, і його не можна суворо засуджувати.

«Комсомольська правда» опублікувала статтю «Куди веде хлестаковщина» — про «я»-чество Євтушенка, про те, що він втратив партійність та ще якісь чесноти. Ми дістали самвидавську Євтушенкову «Автобіографію», яка викликала таку бурхливу реакцію газети. «Я»-чество справді було, хлестаковщина також, але була й щирість (яку він втратив наприкінці 60-х років, коли став офіційно визнаним «опозиціонером», який їздив за кордон, щоб допомагати КДБ зберігати декорацію лібералізму).

У газетах опублікували виступ секретаря ЦК партії з ідеології Ільїчова. Ільїчов накинувся на формалізм, абстракціонізм, на чужі радянському народові ідеї поезії Єсєніна-Вольпіна.

У повітрі запахло черговим «полюванням на відьом».

На той час у мене з’явились знайомі прозаїки, поети. Вони розповідали про деталі погрому.

Микита Сергійович відвідав виставку сучасних радянських художників у Манежі. Потім вождь виступив з промовою перед письменниками. Хрущов, зокрема, напав на письменника Віктора Некрасова. Звинувачено було Некрасова у двох гріхах. У своєму оповіданні про подорожі у Франції й США він описав розмову з американцем. Американець сказав, що недобре, коли радянські журналісти, побачивши Америку, змальовують її тільки в чорних кольорах — адже ж є й білі. Пишіть «фіфті-фіфті» — чорне й біле в американській дійсності. Теорія «фіфті-фіфті» обурила Хрущова своєю безпартійністю. Микита Сергійович і дотеп відпустив: «Некрасов, та не той».

У своєму оповіданні Віктор Некрасов похвалив чудову художню знахідку в кінофільмі «Застава Ілліча». Син загиблого на фронті бачить привид батька й питає його: «Що робити? (всі глядачі розуміють, що у синовому питанні — розгубленість й основне запитання нашого покоління, яке увійшло у життя після XX з’їзду). Батько замість відповіді запитує сина, скільки йому років, а потім каже: «А мені було 20». Кожному глядачеві, яким би він не був невігласом, було ясно, що батько порадив синові самому шукати свій шлях, свою відповідь.

Але мудрий літературознавець нічого не зрозумів. Він з гнівом і пафосом сказав, що навіть собаки вчать своїх щенят. Невігластво мудрого партійного керівництва, нахабне втручання в літературу й живопис обурили інтелігенцію.

Українські правителі пішли слідом за Москвою.

Підгірний також виступив проти Віктора Некрасова. Накинулись на формалізм Драча, Коротича, Вінграновського. Ми з дружиною майже нічого не знали про молоду українську поезію, яка відроджується, і тому були вдячні критикам за те, що показали, що і в українській культурі з’явилось щось свіже, чесне. Прочитали всіх, кого критикували. І справді — добре.

Мені Драч видався куди талановитішим, аніж мій тодішній кумир Євтушенко.

На загальному тлі погрому культури лиховісним фарсом видалось те, що Солженіцина висунули на Ленінську премію. Особливо обурили мене слова про істинно народного героя Солженіцина — Івана Денисовича, про пафос… рабської праці.

Головною психологічною пружиною мого протесту проти вихвалянь Солженіцина було не те, що не сподобалось у Солженіцина, а те, що він подобався цьому Гришці Распутіну (саме так я у той час відчував Хрущова). Тільки через рік я зрозумів свою помилку і намагався надалі не підходити ні до життя, ні до мистецтва з позицій сьогоденної політичної ситуації.

У бібліотеці Академії наук влаштували збори. Виступив офіційний український художник Касіян. Він, захлинаючись (від захвату), розповідав про те, як Хрущов відвідував виставку в Манежі, зустрічався з письменниками й художниками. Касіян дістав свого записника й вичитував з нього фрази Хрущова. Мені весь час здавалось, що Касіян, свідомо прикидаючись дурником, знущається з вождів — така яскрава вимальовувалась картина хамського глумління з художників і письменників, тупості вождів і благородства таких, як скульптор Ернст Нєізвестний. Ось Ернст каже: «Мене цінує Пікассо», заперечуючи слова Микити, що Ернстові картини — мазня й патологія. Хрущов відповідає: «Ну й котіться туди, де вас цінують».

Звертаючись до молодої поетеси (здається, до Белли Ахмадуліної), Микита каже: «А ну, оте, що всередині червоної кофтинки, підійдіть сюди поближче». Цитую все з пам’яті, а тому неточно.

Потім Касіян розповів про аналогічні діалоги Хрущова з Аксьоновим і Вознесенським.

Після розповіді Касіян пообіцяв відповісти на питання. Спочатку він прочитав записку про те, що партійний контроль над київськими художниками послаблено. У ресторані «Метро» стіни покриті формалістичними фресками. Ще більш буржуазні фрески на автовокзалі і в аеропорту Бориспіль. Касіян повідомив, що відповідних заходів уже вжито.

Послав декілька запитань і я.

«Єрмілов — це не той, що цькував Маяковського?»

Касіян відповів прислів’ям: «Хто давнє пом’яне, той лиха не мине». Я з місця вигукнув далі: «А хто старе забуде, тому гірше буде».

У другому запитанні я протиставив Іванові Денисовичу Ніну Костєріну і спитав: «Хто ж із них народний герой?» Касіян непереконливо пояснив усю глибину народності в образі Івана Денисовича.

Далі я запитував про причини закономірності: чому талановиті прозаїки й поети, після того як визнають свої помилки і повернуться на істинно партійний шлях, перетворюються на нікчем. Як приклад навів Д. Павличка й П. Тичину.

Касіян нічого не зрозумів і відповів, що партія не проти таланту, а за правильну його спрямованість. Зал розсміявся.

Після зборів ми з дружиною поспішили на автовокзал і в ресторан. Спізнились. У ресторані фрески вже збили, а на автовокзалі залишилось найгірше.

*

У розпалі цих подій на «ідеологічному фронті» ми познайомились із злодієм Артуром Кадашовим. Цей злодій потрапив під поїзд, йому відрізало ногу. Ми