Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

Звісно, доктор Гордон не питав про клапті паперу, бо я про них не розповіла й навіть подумки схвалила свою далекоглядність. Я вирішила, що варто розповідати йому тільки те, що захочу, і так я можу впливати на картинку, яка складатиметься в його голові: щось замовчу, а щось розповім, а він собі почуватиметься неабияким розумником.

Поки я говорила, доктор Гордон не підводив голови, ніби молився, і єдиним звуком, окрім мого монотонного й безвиразного монологу, було стук-стук-стукотіння докторгордонового олівця об одну точку на зеленій промокальниці — мов тростиною по бруківці.

Коли я закінчила, доктор Гордон підвів голову.

— А де, кажете, ви вчилися? В якому коледжі?

Я спантеличено відповіла. Не знаю, до чого там був мій коледж.

— О!

Доктор Гордон відхилився на спинку крісла, втупився в простір над моїм плечем і розплився в ностальгійній усмішці.

Я сподівалася, шо доктор оголосить мені діагноз, — раптом я дарма так поспішно й жорстоко його засудила. Та він сказав лише:

— Добре пам’ятаю ваш коледж. Бував там під час війни. Там була жіноча військова база, правда? Чи то був жіночий флотський резерв?

Я відповіла, що не знаю.

— Ні, таки армія, пригадав. Працював лікарем у тилу, а потім мене командирували. Які ж гарненькі були там дівчатка.

Доктор Гордон засміявся.

А тоді одним плавним рухом підвівся, обійшов стіл і наблизився до мене. Я не була певна, які в нього наміри, тому теж підвелася.

Доктор Гордон узяв мене за безвольно повислу праву руку й потиснув її.

— Ну, побачимося за тиждень.

Повнолисті товстоногі в’язи утворювали тінистий тунель поміж жовтих і червоних фасадів на Коммонвелс-авеню, і тролейбус сунувся в бік Бостона, мов намистина на тонкій срібній волосіні. Я зачекала, доки проїде тролейбус, і перейшла на інший бік до сірого шевроле.

Я бачила материне обличчя — стривожене й лимонно-жовтаве, воно визирало мене крізь вітрове скло.

— То що він каже?

Я зачинила двері авто. Вони не замкнулись. Я штовхнула їх і, глухо грюкнувши, зачинила вдруге.

— Каже, що побачимося за тиждень.

Мати зітхнула.

Година в доктора Гордона коштувала двадцять п’ять доларів.

— Здоров, як тебе звати?

— Еллі Гіґґінботтом.

Матрос підлаштувався до моєї ходи, і я всміхнулася.

Я подумала, що матросів на Коммон не менше, ніж голубів. Схоже, вони висипалися з мишачої будівлі в кінці вулиці: там був вербувальний пункт, оточений синьо-білими рекламними щитами й обклеєний плакатами із закликами служити у військовому флоті.

— Еллі, ти звідки родом?

— Із Чикаго.

Ніколи не бувала в Чикаго, зате знала двох студентів Чиказького університету, тож це місто здавалося мені цілком здатним дарувати світові розкутих і компанійських людей.

— Далеченько ти від дому, Еллі.

Матрос обійняв мене за талію, доволі довго ми так і йшли: він гладив моє стегно під спідницею-кльош, а я таємничо всміхалася й намагалася не бовкнути чогось, що видасть моє бостонське походження і побоювання щомиті зустріти місіс Віллард чи ще когось із материних подруг, які в той час саме перетинали Коммон після чаювання на Бікон-Гілл чи закупів у «Файлінз бейсмент».

Я уявила, що якби й опинилася в Чикаго, то могла б назовсім перейменуватися в Еллі Гіґґінботтом. Тоді ніхто не знав би, що я знехтувала стипендією в поважному жіночому коледжі, і місяць халтурила у Нью-Йорку, і відмовилася вийти заміж за серйозного студента-медика, який колись добудеться членства в Американській медичній асоціації та гребтиме гроші лопатою.

У Чикаго мене приймали б такою, яка я є.

Я була би простенькою Еллі Гіґґінботтом, сиріткою. Люди любили б мене, бо я мила й тиха. Вони не вимагали б від мене читати книжки й писати довжелезні тексти про близнюків у творах Джеймса Джойса. І якогось дня я таки вийшла б заміж за мужнього, проте ніжного автомеханіка, і ми з ним наплодили б табун дітлахів, як у Додо Конвей.

— А що хочеш робити, коли повернешся з флоту? — несподівано для себе запитала я в матроса.

Це було найдовше речення з тих, що я вимовила, і він, схоже, трохи отетерів. Посунув набік білу зефірину матроської шапки й почухав потилицю.

— А не знаю, Еллі. Може, піду у військовий коледж.

Я трохи помовчала. А тоді запитала, з таким собі натяком:

— Ніколи не думав відкрити автомайстерню?

— Ні, — відповів матрос. — Ніколи.

Я скоса глянула на хлопця. На вигляд дала б йому шістнадцять, не більше. Запитала докірливо:

— Ти хоч уявляєш, скільки мені років?

Він широко всміхнувся:

— Ні, і мені все одно.

Я зауважила, що матрос просто на диво гарний із себе. Риси одночасно по-нордичному чіткі й по-хлоп’ячому невинні. Здається, тепер, коли я стала простодушною, до мене потягнулися незіпсовані й красиві люди.

— А мені, між іншим, тридцять, — сказала я й замовкла в очікуванні.

— Йой, Еллі, та де, — відповів він і вщипнув мене за стегно.

Тоді швидко роззирнувся ліворуч і праворуч.

— Слухай, Еллі, коли зайдемо туди, за сходи під пам’ятником, зможемо поцілуватись.

Тієї ж миті я помітила коричневу фігуру в ретельно дібраних туфлях на пласкій підошві, що рухалася вулицею в мій бік. Здалеку я не могла розгледіти риси дрібного личка, проте була впевнена, що це місіс Віллард.

— Перепрошую, не підкажете, де метро? — я голосно звернулася до матроса.

— Га?

— Метро, щоб доїхати до тюрми на Дір-Айленді.

Коли місіс Віллард підійде ближче, я вдам, ніби питала в матроса дорогу і зовсім його не знаю.

— Забери від мене руки, — прошипіла я крізь зуби.

— Еллі, ти чого?

Жінка наблизилась і проминула нас, не впізнавши й навіть не кивнувши, і, звісно, то була ніяка не місіс Віллард. Місіс Віллард відпочивала собі в гірському котеджі.

Я мстиво пропалила поглядом жінчину спину.

— Еллі…

— Мені здалося, що я її знаю. Що це хвора на голову вихователька з чиказького сиротинця.

Матрос знову обійняв мене.

— То в тебе немає ні мами, ні татка?

— Немає.

Я пустила сльозу, яка напоготові бриніла в оці. Сльоза покотилася по щоці, лишаючи гарячий слід.

— Еллі, ти чого, не плач. Та жінка тебе ображала?

— Вона… вона просто жахлива!

Тоді сльози полилися водоспадом, і матрос обіймав мене в тіні під в’язом, і витирав мені сльози великим, чистим, білим бавовняним носовичком, і я уявляла, яким чудовиськом була та жінка в коричневому костюмі, і як вона — свідомо чи ні — була відповідальною за той-то невдалий поворот і те‑то нерозважливе рішення, а тому за все погане, що сталося зі мною по тому.

— Ну, Естер, як почуваєтеся цього тижня?

Доктор Гордон тримав олівець у долоні, мов довгасту срібну кулю.

— Так само.

— Так само? — він підвів брову, ніби не вірячи.

Тож я наново, знов-таки монотонно й безвиразно, переказала йому те саме, лишень цього разу була розлючена, адже доктор не старався второпати, що я не спала два тижні, не могла читати й писати і що їжу я споживала теж не надто добре.

Схоже, доктора Гордона моя розповідь не зворушила.

Попорпавшись у сумочці, я знайшла клапті листа до Дорін. Витягла їх і висипала перед доктором Гордоном на неторкано-зелену промокальну дошку. Клапті опали на неї, мов маргариткові пелюстки на літню луку.

— А про це що скажете?

Я сподівалася, що доктор Гордон одразу зауважить, який жахливий у мене почерк, але він сказав тільки:

— Мені, певно, треба поговорити з вашою матір’ю. Ви не проти?

— Ні.

Однак думка про те, що доктор Гордон розмовлятиме з моєю матір’ю, мені анітрохи не подобалася. Мабуть, подумала я, він запропонує закрити мене в психлікарні. Я зібрала всі до останнього клаптики листа, щоб він не зміг скласти їх докупи й зрозуміти, що я планувала