Сілвія Плат - Під скляним ковпаком

поцікавитися вимогами до випускників за фахом «англійська мова й література» в міському коледжі, де викладала моя мати.

Вони виявилися ще жорсткішими.

Треба було знати староанглійську, історію англійської мови й ознайомитися з чималим переліком творів, написаних від часів «Беовульфа» й донині.

Я була здивована. Адже я завжди зневажливо ставилася до коледжу своєї матері, куди брали і дівчат, і хлопців: туди потрапляли ті, кому не вдалося отримати стипендію у великих східних коледжах.

Тепер я розуміла, що найтупіший студент із материного коледжу знав більше за мене. Розуміла, що мене там навіть на поріг не пустять, годі й казати про щедру стипендію, яку я мала у своєму коледжі.

Я подумала, що варто рік попрацювати й усе добре обміркувати. Може, вийде тихцем вивчити історію вісімнадцятого століття.

Але я не вміла стенографувати, то що ж було робити?

Я могла би працювати офіціанткою чи друкаркою.

Однак обидва варіанти викликали в мене відразу.

— Тобто тобі знову потрібне снодійне?

— Так.

— Але минулого тижня я дала тобі дуже сильне.

— Воно на мене вже не діє.

Великі й темні Терезині очі вдумливо розглядали мене. Я чула голоси трьох її дітей, які бавились у саду під вікнами консультаційного кабінету. Моя тітка Ліббі одружилася з італійцем, а Тереза була її невісткою і нашою сімейною терапевткою.

Тереза мені подобалася. У неї був інтуїтивний і обережний підхід.

Мабуть, думала я, це тому, що вона італійка.

На хвильку запала мовчанка.

— Як гадаєш, що з тобою не так? — вичекавши, запитала Тереза.

— Я не можу спати. Не можу читати, — я намагалася говорити холодно й спокійно, живий мрець заволодів моїм горлом і задушив мене. Я розгублено розвернула руки долонями догори.

— Думаю, — Тереза висмикнула бланк із відривного блокнота для рецептів і записала на ньому прізвище й адресу, — тобі потрібен інший лікар, мій знайомий. Можливо, він допоможе краще за мене.

Я подивилася на напис, але не змогла прочитати.

— Це доктор Гордон, — пояснила Тереза. — Він психіатр.

Розділ одинадцятий

У приймальні доктора Гордона було тихо й бежево.

Стіни бежеві, килими бежеві, оббивка крісел і диванів бежева. Ні дзеркал, ні картин на стінах, самі дипломи численних медичних академій з іменем доктора Гордона латиною. Блідо-зелені завитки папоротей, щось іще набагато темніше й листяне в керамічних вазонах на тумбах, журнальному та кавовому столиках.

Спершу я дивувалася, чому почуваюся в цьому приміщенні аж так безпечно. А тоді зрозуміла, що там просто не було вікон.

Від кондиціонера було зимно, я тремтіла.

Я досі носила Бетсині білу блузу й спідницю-кльош. Вигляд у них був не дуже, бо за три тижні вдома я їх жодного разу не прала. Просочена потом бавовна пахла кисло, але по-дружньому звично.

Волосся я теж не мила вже три тижні.

Я не спала сім ночей.

Мати казала, що неможливо так довго не спати, що я таки спала, але коли й так — робила я це з широко розплющеними очима, адже пам’ятаю, як стежила за зеленавим світінням секундної, і хвилинної, і годинної стрілок приліжкового будильника, за їхнім рухом колами й півколами — і так щоночі, сім ночей поспіль, не пропустивши ані секунди, ані хвилини, ані години.

Я не прала одягу й не мила волосся з однієї простої причини: це здавалося мені безглуздим.

Прийдешні дні року я уявляла як череду яскравих білих скринь, розмежованих чорною тінню, що була сном. От лишень у моїй уяві та нескінченна скриньова перспектива зібгалася, і час попереду, день за днем, здавався мені білим, широким і довічно порожнім проспектом.

Яким безглуздям було б митися одного дня, щоб знову митися наступного.

Сама лише думка про це накривала мене втомою.

Хотілося робити все раз і назавжди, щоб махом із ним покінчити.

Доктор Гордон крутив у пальцях сріблястий олівець.

— Ваша мати каже, ви засмучені.

Я підібгала ноги, глибоко вмостилася в шкіряному кріслі-печері й глянула на доктора Гордона понад широченним довершено відполірованим письмовим столом.

Вії в нього були такі довгі й густі, що здавалися штучними. Чорні пластмасові очерети довкола двох зелених льодовикових плес.

Риси обличчя такі досконалі, що він був майже красивим.

Я зненавиділа його, щойно ввійшла в кабінет.

Мені уявлявся добрий бридкуватий дядечко з інтуїцією, який глянув би на мене, заохотливо вигукнув «О!» — наче бачить щось, чого не бачу я, — і я тоді якось спромоглася б дібрати слова й описати, чому мені так страшно, наче мене запихають дедалі глибше в задушливий темний мішок, звідки ніяк не вибратися.

Тоді він відхилився би на спинку крісла, склав би долоні дашком, сполучивши пучки, і розповів би мені, чому я не можу спати, і читати, і їсти не можу, і чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитим безглуздям — адже вони всі зрештою неминуче помруть.

І тоді, думала я, він допоможе мені, крок за кроком, віднайти саму себе.

Проте доктор Гордон був геть не таким. Він був молодий, симпатичний, а ще я одразу зрозуміла, що він чванько.

На столі доктор Гордон тримав фотографію в срібній рамці, і стояла вона так, щоб половину було видно мені, а половину — йому. То був родинний знімок: вродлива темноволоса жінка, яка могла би бути сестрою доктора Гордона, осявала усмішкою маківки двох білявих дитячих голівок.

Одне маля, певно, було хлопчиком, а друге — дівчинкою, хоча, можливо, обоє були хлопчиками чи дівчатками: коли діти такі малі, непросто зрозуміти, хто з них хто. Можливо, на фото, десь унизу, був і собака — ердель-тер’єр або золотистий ретривер, — однак то міг бути й орнамент на жінчиній спідниці.

Та фотографія чомусь мене розлютила.

Гадки не маю, навіщо було напіврозвертати її до мене — хіба що доктор Гордон намагався сповістити, що вже одружений із прекрасною жінкою, тож мені не варто плекати ніяких недолугих фантазій.

Тоді я замислилась, як саме доктор Гордон зможе мені допомогти, коли його прекрасна дружина, прекрасні діти і прекрасний собака осявають його лик, мов янголи з різдвяної листівки.

— Ви, мабуть, можете мені розповісти, що, на вашу думку, не так?

Я вичавлювала із себе слова й складала їх на стіл рядочком, мов відшліфовану морем гальку, з якої може раптом вистромитися клешня — і камінець виявиться чимось зовсім іншим.

Що ж, на мою думку, не так?

Це прозвучало, наче все було як слід, лишень мені здавалося, ніби щось не так.

Монотонно й безвиразно — аби показати, що докторова приємна зовнішність або родинне фото не справили на мене враження, — я розповіла йому, що не сплю, не їм і не читаю. Про почерк я не казала, хоча саме він непокоїв мене найбільше.

Того ранку я спробувала написати Дорін у Західну Вірджинію лист і запитати, чи можна приїхати пожити з нею, можливо, знайти роботу в їдальні її коледжу абощо.

Але коли я взялася за ручку, рука повиводила здоровенні нерівні літери, мовби дитячі, й рядки сипалися додолу зліва направо, майже діагонально, наче то були розкладені на папері дротики, і хтось, випадково дмухнувши, посунув їх абияк.

Я розуміла, що не можу надіслати такий лист, тому дрібно пошматувала аркуш і поклала клапті в сумочку, поряд з універсальною косметичкою, — може, психіатр захоче на