Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

й не дивно — Черчилль. Далі йдуть інші політики, англійські й закордонні, зокрема й Бенеш із Масариком, представники Чехословацького уряду у вигнанні. Досі все логічно. Але далі в списку з’являться й письменники, такі як Герберт Веллс, Вірджинія Вульф, Олдос Гакслі, Ребекка Вест… там і Фройд, хоч він уже й помер 1939-го. А ще Бейден-Пауелл, основоположник скаутського руху. Вертаючись назад, хочу відзначити, що, стративши юних скаутів у Польщі, айнзацгрупа не просто перестаралася, а припустилася серйозної помилки, адже скаути розглядаються німецькими спецслужбами як потенційні джерела інформації першорядного значення. Загалом, список з усіма цими іменами вийшов доволі химерним. Складав його, здається, не сам Гайдріх, а Шелленберґ. А той, либонь, був надто зайнятий приготуванням до викрадення герцога Віндзорського в Лісабоні, тому й склепав цей перелік імен нашвидкуруч.

Список виявився висмоктаним із пальця, викрадення провалилося, люфтвафе програло битву за Англію, а операція «Морський лев» так ніколи й не розпочалася. Що ж, кілька камінців у город німецької ефективності.

99

Я не завжди цілком певний у правдивості оповідок про Гайдріха, які зібрав, але тут усе ще гірше: свідок і водночас головний герой історії, про яку я збираюся розказати, сам не впевнений, що ж із ним сталося.

Шелленберґ — права рука Гайдріха в Службі безпеки. Це затятий і безсовісний чиновник, але поряд із тим — блискучий молодий чоловік, освічений та елегантний, і Гайдріх не тільки ходить із ним по борделях, а й часто запрошує разом із собою і Ліною до драматичного чи оперного театру, і таким чином його помічник стає мало не другом сім’ї. Одного разу, коли Гайдріхові довелося поїхати на нараду кудись далеко, Шелленберґові телефонує Ліна й запрошує прогулятися на природі коло озера.

Молоді люди зустрічаються, п’ють каву, розмовляють про літературу й музику. Більше мені про їхню зустріч нічого не відомо. Через чотири дні Гайдріх тягне Шелленберґа й Мюллера-Ґестапо пройтися після робочого дня по генделиках. Починають вони із шикарного ресторану на Александерплятц. Аперитиви замовляє всім Мюллер. Настрій у всіх розслаблений, усе ніби нормально, аж тут Мюллер запитує Шелленберґа:

— Здається, ви ото якось недавно непогано провели час, га?

Шелленберґ миттю розуміє, про що мова. Гайдріх, блідий як крейда, мовчить.

— Вам потрібен детальний звіт? — звертається Шелленберґ до свого шефа, майже мимоволі переходячи на діловий тон.

І зненацька все міняється. Гайдріх сичить йому у відповідь:

— Ви щойно випили отрути. Вона вб’є вас за шість годин. Якщо розкажете всю правду, я дам вам протиотруту. Але мені потрібна тільки правда.

Серце Шелленберґові починає калатати сильніше. Силкуючись стримати тремтіння у своєму голосі, він береться переповідати події того вечора. Мюллер його перериває:

— Ви випили кави, а потім пішли на прогулянку з дружиною свого начальника. Чому ви це приховуєте? Невже не розумієте, що за вами стежили?

Навіщо ж тоді Гайдріху вся ця вистава, якщо він і так усе знає? Шелленберґ зізнається, що гуляв хвилин п’ятнадцять із Ліною й докладно звітує про всі теми їхньої розмови. Гайдріх на довгий час замислюється, а потім виголошує свій присуд:

— Гаразд, гадаю, мені доведеться вам повірити. Але дайте слово честі, що такого більше ніколи собі не дозволите.

Шелленберґ, відчувши, що найбільша небезпека вже минула, опановує свій страх і доволі агресивним тоном обіцяє дати слово тільки після того, як отримає протиотруту, адже клятва, до якої приневолено за таких умов, нічого не варта. Він навіть наважується запитати:

— Скажіть як колишній морський офіцер: ви вважаєте, що мені личило повестися інакше?

Знаючи, як закінчилася кар’єра Гайдріха на флоті, можна розпізнати у словах його співрозмовника певне нахабство. Гайдріх пильно дивиться на Шелленберґа. Потім наливає йому сухого мартіні.

«Може, це все моя розбурхана уява, — напише Шелленберґ у своїх спогадах, — але напій видався мені гіркішим, ніж мав би бути». Він випиває, просить вибачення, дає слово честі, і вечір триває далі.

100

Завдяки частеньким відвідинам борделів Гайдріхові спала на думку геніальна ідея: відкрити власний.

Для вдалої реалізації задуму він залучає найближчих помічників: Шелленберґа, Небе, Науйокса. Шелленберґ підшукує підхожий будинок в елітному кварталі в передмісті Берліна, Небе, який багато років пропрацював у поліції моралі, підбирає дівчат, а Науйокс облаштовує приміщення: у кожній кімнаті напхом напхано камер і мікрофонів. Вони сховані за картинами, у лампах, під кріслами, на шафах. Пост прослуховування встановлюють у підвалі.

Ідея геніальна за своєю простотою: замість ходити кудись шпигувати за людьми, краще нехай вони самі прийдуть до тебе. Тому бордель треба відкривати першокласний, щоб приманити престижну клієнтуру з відомих персон.

Коли все готово, «Салон Кітті» відчиняє свої двері й завдяки поголосу незабаром стає доволі відомим у дипломатичному середовищі. Прослуховування триває двадцять чотири години на добу, а завдяки камерам назбирується матеріал для шантажу клієнтів борделю.

Кітті, власниця салону, розумна й амбітна віденська звідниця з елегантними манерами, обожнює свою роботу і страх як любить повихвалятися відомими клієнтами. Побачивши на порозі свого закладу графа Чіано, міністра закордонних справ Італії і зятя Муссоліні, вона ледве не божеволіє від радості. Гадаю, книжка про неї також була б неймовірно цікава.

Невдовзі Гайдріх і сам навідується, так би мовити, з інспекцією. Він приходить пізно ввечері, зазвичай п’яний, і йде нагору з котроюсь із дівчат.

Одного разу вранці Науйокс натрапляє на запис зі своїм шефом. Із цікавості він слухає його (мені невідомо, чи фільмувалися Гайдріхові втіхи на плівку) і, натішившись удосталь, розважливо вирішує все стерти. Я не знаю подробиць, але очевидно, що Гайдріхові подвиги в ліжку давали привід для насмішок.

101

Гайдріх не пропонує Науйоксові сідати, і той стоїть у кабінеті свого начальника під здоровенною люстрою, кінчик якої, немов дамоклів меч, нависає над його маківкою, і Науйоксові здається, що сьогодні він тримається на тонесенькій ниточці. За спиною в Гайдріха гобелен на всю стіну, на якому зображено гігантського орла зі свастикою в рунічному стилі. Гайдріх грюкає кулаком по мармуровій дошці, що лежить на масивному дерев’яному столі, і від удару світлина його дружини з дітьми аж підстрибує.

— Якого біса ви взялися записувати мій учорашній візит до «Салону Кітті»?

Навіть якщо Науйокс здогадувався, чому його викликали сьогодні вранці до кабінету начальника, тепер у нього всередині все здригнулося.

— Записувати?

— Авжеж! І навіть не думайте заперечувати!

Науйокс швидко дотямлює, що, оскільки сам стер запис, то в Гайдріха не може бути жодного речового доказу. Тому він обирає стратегію, яка видається йому найбільш виграшною. Добре знаючи свого начальника, Науйокс розуміє, що ризикує своєю шкурою.

— Та все ж я