Артем Чапай - Авантюра XL

Від першого в´їзду в Мексику помітив за собою потяг дарувати людям свої речі. Зараз віддав аргентинській дівчинці українського походження всі свої книжки, які їй сподобалися. У цьому є особлива насолода.

Щоразу, коли зустрічаєш людину, яка дуже подобається, — хочеться залишити щось, що їй потрібно чи просто сподобалося. І переважно що більше сам любиш якусь річ, то більше хочеться віддати її на згадку приємній людині. Раніше я віддав свій улюб­лений светр, свою найулюбленішу футболку, подарував мобілку кубинському другові — і досі радію, що не зносились, не загубились, а лежать тепер у когось.

Й believe me[59], повертається десятерицею. Теж маю багато приємних сувенірів — і від цих людей, і від інших. ех… la vita è bella[60].

ми поспали на автостанції в Байамо.

вранці Сімон пішов шукати,

де б йому відремонтувати свою гітару,

корпус якої тріснув під час падіння під Сьєнфуеґос,

коли ми так нагло розлучилися при посадці на вантажівку.

Сімон розповів, що тоді до Санта-Клари теж не одразу доїхав.

бо думав, водій знає, що він отак сидить біля крану.

але сам водій, мабуть, так не думав.

посеред ночі далекобійник вийшов посцяти

під машину.

Сімон:

— коли будемо в Санта-Кларі?

водій:

— А-А-А-А-А! ух ти ж, тваю мать. ти шо тут робиш?

— їду з вами.

— ніфіга. ану злазь. руки через тебе обісцяв…

словом, посеред ночі Сімон теж опинився на трасі,

тому й приїхав до Санта-Клари ще пізніше од мене.

ми йдемо містом Байямо, шукаємо майстерню

з ремонту музичних інструментів.

не так воно просто — знайти її.

заходимо до якогось ресторану

для іноземців,

із живою музикою.

розпитуємо музикантів і директора.

про ремонт не дізналися,

зате домовилися при нагоді,

що Сімон може там виступити й заробити грошенят.

ну і я підмажуся, на бонго потамтамаю.

зате на пошті зустрічаємо якогось чувака,

який обіцяє нам допомогти.

стрьомний трохи чувак,

явно ґуса́но.

але йдемо з ним.

перебуваємо насторожі.

зайшли натомість не до музичної майстерні,

а до простого шевця.

(чоботаря — оскільки слово «швець»

багато українців давно забули.)

і нічо так. узяв шмат шкіри, змастив клеєм —

гітара як новенька.

під акомпанемент незмінного в кубинських домівках

вентилятора китайського виробництва

здійснили акт кубинсько-американської музичної дружби.

шевченко (син шевця — чи то пак, знову ж, чоботаря),

величезний молодий негр,

дав мені урок, як треба грати на бонго.

ото шо я доти витамтамував — понти

порівняно з тим, як віртуозно вигравав на барабанах

чорношкірий шевченко.

ритм:

я не нездужаю, нівроку,

а щось такеє бачить око,

і серце жде чогось. болить,

болить, і плаче, і не спить,

мов негодована дитина.

лихої, тяжкої години,

мабуть, ти ждеш? добра не жди,

не жди сподіваної волі —

вона заснула: різні гади

її приспали. щоб збудить

хиренну волю, треба миром,

громадою обух сталить,

та добре вигострить сокиру

та й заходиться вже будить…

трохи надто кровожерно, як на мене.

цікаво, тепер такі ритми

влада сприйняла б

як заклики до насильницького повалення

конституційного ладу?

швець дивиться на нашого поводиря,

скрушно хитаючи головою:

— ото нічого не робить, не працює ніде,

тільки ходить і все критикує.

— а скільки з нас за ремонт?

— а скільки дасте.

натомість поводир наполягає,

щоб ми переночували в нього.

— помиєтеся, відпочинете. багато не візьму, всього по долару з кожного.

— хм. усього? дивно… а чого ж, ходімо.

— ну тільки підемо із заднього входу, а то ж заборонено.

чувак постійно озирається, втягує голову в плечі.

ідемо через квартиру сусіда, з іншої вулиці,

потай. конспірація.

сусід відчиняє балкон,

ми видираємося на карниз на третьому поверсі

та з рюкзаками йдемо тим карнизом над подвір’ям,

над якимсь свинарником.

унизу всі рохкають, квокають і гавкають.

* * *

удома в нашого господаря Сімон

посрав.

а водогону нема. треба відро води.

господар каже: зараз, зараз, дорогий,

я змию після тебе.

Сімон:

— так, я не зрозумів. хто срав?

— та нічого, нічого, ви ж гості.

і так уже мало не сам підітре Сімона.

стрьомний, кажу ж, чувак.

ми напружуємося.

його мама дивиться на синка з докором.

той:

— ну, ви відпочивайте. давайте я сходжу на базар, куплю поїсти. мама зварить на всіх кубинську їжу! відчуєте смак Куби! давайте по сім доларів.

— га? по скільки?

— гості любії, та то тепер усьо таке дороге…

— чекай, чекай. ми в Гавані купували на день на сімох на три долари.

— ну, їжа буває різна. буває їжа — і буває їжа. я вам доброї хочу.

— шо значить різна? їжа це їжа. марципанів нам не треба. рис і квасоля.

— але воно різної якості буває. я ж вам хочу якнайкращої.

Сімон:

— а давай я з тобою піду на базар і сам куплю.

— та ви що, не можна, щоб нас разом бачили. я сам куплю.

— та ми й на базар у Гавані з господарем ходили, усе було нормально.

— не можна! страшно! ви відпочивайте, я сам усе зроблю, сам і приготую. ви тільки гроші дайте.

— знаєш шо, чувак. ми йдемо.

хапаємо рюкзаки, виходимо вже через центральний вхід.

ґуса́но в’яжеться за нами.

— відчепися.

— ну чого ви? я ж хотів як краще.

— відчепися.

— вам куди? давайте я вам таксі викличу.

— нічого нам не треба. ми звикли пішки ходити.

нарешті він усе зрозумів,

а ми пішли на автостанцію.

— блін, через цього Мануеля цілий день втратили.

сьогодні з автостанції нічого вже немає,

завтра о п’ятій ранку

буде вантажівка в Сьєрра-Маестра — в гори,

де досі збереглася команданція революціонерів.

ми вмостились у совковій цілодобовій кафешці,

пили копійчану каву та курили «креолів»,

а до нас підходили й підходили поговорити кубинці.

одна сім’я надзвичайно мені сподобалася.

із тих, котрі «люди кришталевої чесності»,

як я собі називав їх.

чоловік і жінка та двоє дітей-підлітків.

— ну а чому стільки кубинців бояться говорити з іноземцями або ховаються?

— хто боїться? от ми ж розмовляємо.

— ви так. а буває, що бояться.

— отже, совість нечиста.

— та не завжди. он у Гавані дівчина боялася з нами гуляти.

— ну, це так. влада з цим бореться, але проституція повальна. багато хто намагається скористатися з іноземців. як отой Мануель, про якого ви розповідали. ґуса́но!

— ну а з інтернетом? обмежений доступ?

— та він дорогий просто. я викладачка в університеті, у мене вдома є. бо часом треба шукати інформацію для наукових робіт.

— а пошта на корреодекуба?

— а що з нею?

— ну, реєстрація з адресою і номером ідентифікаційної картки?

— нема такого.

— а сегрегація?

— яка?

— чому кубинець не може зайти до готелю?

— чекайте. я заходив.

— а нас не пустили до басейна, бо ми іноземці.

— бути такого не може. дивіться, ось ми сидимо в кафе разом, ми кубинці, а ви іноземці.

— ну правда. а чому люди бояться вголос критикувати владу?

— що значить бояться? не знаю, особисто мені подобається. нам дали будинок безкоштовно. ось дочка вчитися йде наступного року, своїм знанням. на лікаря. критикувати? ну зараз покритикую. мені не подобається, що в нас вічні проблеми з транспортом. от не знаємо, як додому доїхати. а з приводу страху іноземців — ось наша адреса, заїздіть у гості. ми вам усе покажемо. і не боятимемося вас, ха-ха.

хм. ми вже третій тиждень були на Кубі

й ніяк не могли скласти собі однозначного враження.

про одне й те саме нам кажуть протилежні речі.

ми самі щоразу бачимо протилежні