Артем Чапай - Авантюра XL

речі.

Сімон дуже хоче спати. вісімдесятилітній дядько

запрошує нас переночувати в нього. я ж не довіряю.

— тобі Мануеля мало, Сімоне?

— нічого не знаю, я спати хочу. той був ґуса́но, а цей революціонер, колишній ґерільєро, партизан.

— ну йди. а я тут посиджу, почитаю з кавою й цигарками.

— що, цілу ніч?

— так. настрій є. чом би й ні?

Сімон іде з дядьком, але незабаром повертається.

— та ну. він так повільно йшов, іще й п’яний. мені набридло. ми за п’ятнадцять хвилин і трьохсот метрів не пройшли, а він іде й сам до себе говорить під ніс. але я таки спати хочу.

— ну, ідімо місце під намета пошукаємо. я подивлюся, де це. повернуся, почитаю і вранці тебе розбуджу на «автобус».

ми блукали довколишніми вулицями,

нарешті в кущах під п’ятиповерхівкою розклали намета,

Сімон залишився, а я пішов назад,

до рідного вже кафе.

купив кубинського йогурту, котлет у тісті,

гарно повечеряв, п’ю каву з «креолом» —

гля: тиць-тидиць, ведуть Сімона. менти.

— бляха, Антоне. скажи їм, що ми таки разом.

мент давай розпитувати, хто ми такі та що робимо.

ось, кажу, мандруємо автостопом.

друг спати пішов, а я читаю, щоб

не проспати транспорт на п’яту ранку.

він дивиться, що я читаю.

Фідель Кастро. промова в ООН.

— вирішив скористатися нагодою, ніч довга, розширюю словниковий запас.

— а ви звідки іспанську знаєте?

— та вчу оце три місяці.

— ага, три місяці. «скористатися нагодою», «розширювати запас».

ги, його недовіра мені полестила.

— слухайте, — каже мент, — так спати не можна. і, до речі, мене дуже непокоїть, який вигляд ви обоє маєте.

я дивлюся на Сімона в його фірмовій брудній футболці

з одним рукавом і фото Фіделя та Малкольма Ікса.

— а що, в наметі спати заборонено?

— ну чому відразу заборонено?! але ж не в громадському місці.

ми розписуємось у протоколі,

що нам винесено попередження:

«не можна спати in vía pública»[61].

— ви десь хочете поспати? зараз я поговорю ондо зі сторожем.

сторож якогось гаража

сприйняв розмову з поліцією

як доручення.

Сімон сидить біля мене, той підходить до нас:

— так, ану пішли!

— дякую, ми зараз підійдемо.

— ні, треба вже. мені сказали за вами приглянути.

— чекайте. це ж він казав, що ми можемо прийти, а не мусимо.

довколишні вступаються за нас.

— що за дурниці, вони ж вільні люди!

— а мені сказали!..

треба зазначити одну річ. попри все,

дядя міліціонер був дуже ввічливий,

виніс попередження, подбав про нас

(хай його неправильно зрозуміли)

і відпустив.

я залишився-таки читати,

Сімон пішов-таки спати до сторожа,

а на ранок він розповів, як його затримували.

— ну, я з півгодини там пробув, коли хтось мене помітив. підійшов, залазить у намет, світить ліх­тариком в очі: ви хто такий? я розповів. кажу: ну, я тут посплю і завтра їду. той: заборонено! став кричати, з вікон визирають люди, сходяться вниз, навколо мене вже купа народу, усі галасують, хтось уже біжить додому викликати поліцію. ті приїхали, я розповів нашу історію, сказав, що ти на автостанції чекаєш і щоб прийшли перевірили, якщо не вірять. збираю намет, стараюся пошвидше, а воно не так просто, бо ручки-то трусяться, а наді мною вже тридцятеро людей стоять, ліхтарями сліплять. добре, хоч подрочити вчасно встиг. тільки ж кінчив! слава тобі господи, що той, перший, мужик у процесі мене не застукав!

17

уранці виявилося, що маршрутки-вантажівки не буде.

— а що сталося?

— поламалася, нічого в той бік не буде, — тоном «як ви мені всі набридли» каже касирка.

та й шо. мусили теліпатися через усе місто,

годині о дев’ятій вийшли на трасу,

і жіночка із «жовтих»

(нагадую, це працівник Мінтрансу, який офіційно

організовує автостоп, садить людей на попутки)

упіймала для нас машину до наступного «жовтого» —

наступної офіційної автостопівської зупинки.

там ми просто пішли трасою, щоб не стояти в черзі.

— е-е-е, так вам ніхто не стане! — услід.

— розберемося.

звичайно, стали. дядько на бетономішалці.

теж колишній партизан.

на нього сіла оса,

Сімон намагається зігнати,

а дядько так флегматично:

— краще не треба. сама полетить. бо якщо вона мене вкусить, я помру.

— га?

— у мене цукровий діабет. оса це відчуває, вона мене не вкусить.

а сам такий спокійний:

— у мене кров солодка. сльози солодкі. піт солодкий. колись кажу своїй дівчині: ану, пробуй сперму. та соромиться. а я кажу: пробуй! та спробувала: ай, papito[62]! солодка!

оса й дійсно полетіла собі.

ми сиділи на узбіччі біля якогось села в горах,

чекаючи на транспорт далі вгору.

— мені так подобається опускатися до стану бомжа, — радо казав Сімон. — ги, бачу тобі теж. здається, ти ще більше опустився.

— і радий тому.

— пам’ятаю, як я вперше побачив тебе в Бос­тоні, — примружився Сімон. — причесаний, у припасованому новому одязі, у гарному свет­рі під горло. весь такий домашній… ні, я, звичайно, не робив одразу висновків про тебе, але розповідаю, який це мало вигляд. і подивися на себе зараз.

— а сам? мене ця твоя однорука футболка щоразу пре.

— а ти? у штанах протерті дірки на обох сідницях.

— цікаво спробувати, як воно. бути на дні. ну, майже на дні.

— треба отак їздити. щоб і дійсність бачити не ту, яку тобі хочуть показати з вікон готелів, а ту, яку ти спроможешся побачити сам. треба, щоб світ заповнили ваґабундос із рюкзаками, які відмовляються підкорятися загальній вимозі споживання продукції, відмовляються бачити дійсність через екран телевізора, живуть самі, слухають і дивляться самі, не витрачають час на те, щоб тільки накупити всього цього барахла, яке їм насправді ні до чого. треба, щоб люди зрозуміли, що мрії можна здійснювати. щоб зрозуміли: на те, аби, наприклад, мандрувати, не потрібно аж так багато грошей. бажання, підрив і трохи допомоги оточення. адже й ти теж не раз і не два допомагаєш іншим. добро — естафета, яку люди мають передавати одне одному. переді мною постає грандіозне бачення рюкзачної революції, тисячі й навіть мільйони молодих людей усіх національностей мандрують світом із рюкзаками за спиною, вони заходять у гори, роблять дивні вчинки, добрі до інших і підтримують відчуття вічної свободи в кожного, хто хоче їх почути. вони не показують себе, а вчаться в інших, вони не просять, але вдячні, коли отримують, і радо віддають себе тому, у що вірять.

— десь я це вже чув[63].

— ми також на дорозі, нє?

— ти знаєш, я вже думав: за географією ми давно переплюнули Керуака.

— яка різниця? більше, менше? не треба мірятися піськами. важливий сам стан мандрів.

— але заради чого все це?

— ти справді ставиш собі це запитання?

— ставлю його тобі.

— особисто я вчуся. вчуся передусім. я хочу зрозуміти.

чого нам не розповідають? як можливо те, що замовчується?

як можливо те, що ми вже бачили?

і ще побачимо, я певен.

як це змінити?

я вчуся,

щоб віднайти для себе,

лише для себе —

бо я не хочу вчити, наставляти, —

щоб віднайти для себе правду

та шлях або шляхи

боротися та працювати.

— ходімо, вічний революцьйонер. вантажівка прийшла. блін, ти б помився при нагоді, бо вже дух від тіла пре.

радянський військовий ЗІЛ уже був майже повний,

а на «зупинці» — домовленому місці

на узбіччі —

стояли поряд із нами ще кількадесят кубинців у святковому вбранні

(ну, а ми лежали в лахмітті, на рюкзаках. ми давно звикли лежати в куряві).

вишикувалася черга, і водій запускав по одному.

ми були останніми й уже ледь утиснулися —

звичайно, стоячи.

рюкзаки наші