Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

— Океке та нуру! — виголосив хтось. Я підскочила. Жінка, що заговорила, була дуже, дуже висока й міцно збудована. Довга біла сукня прилягала до її тіла згори, де випинався пишний бюст. Голос незнайомки легко перекривав ринковий гамір.

— Я несу новини та оповідки із Заходу. — Вона підморгнула. — Якщо хочете дещо знати, повертайтеся сюди, коли зайде сонце. — Тут вона театрально крутнулася й пішла з ринкової площі. Вона робила це оголошення, мабуть, раз на півгодини.

— Тю, хто хоче знову чути погані новини? — забурчала Лую. — З нас вистачило того фотографа.

— Згодна, — сказала Діті. — Ради всього святого. Сьогодні ж День відпочинку.

— Все одно тамтешнім проблемам ніяк не зарадити, — додала Бінта.

Більше нічого мої подруги сказати з цього приводу не могли. Про мене, про те, хто я така, вони чи то забули, чи то просто не подумали. «Тоді я просто піду із Мвітою», — подумала я.

Якщо вірити чуткам, оповідачка, як і фотограф, була із Заходу. Моя мати не хотіла йти. Я її розуміла. Вона розслаблялася в татових обіймах на дивані. Вони грали у варі[9]. Готуючись до виходу, я гостро відчула свою самотність.

— А Мвіта там буде? — запитала мати.

— Сподіваюся, що так, — сказала я. — Він мав прийти сьогодні сюди.

— Потім одразу йди додому, — наказав тато.

Міська площа була освітлена ліхтарями на пальмовій олії. Перед деревом іроко було поставлено барабани. Людей прийшло небагато. Здебільшого старші чоловіки. Серед молодих чоловіків був Мвіта. Мені було добре його видно попри тьмяне освітлення. Він сидів далеко зліва, спершись на огорожу з рафії, що відділяла ринкові ятки від перехожих. Біля нього ніхто не сидів. Я сіла поряд, і він обняв мене однією рукою за талію.

— Ти мав зустрітися зі мною у мене вдома, — сказала я.

— У мене була інша зустріч, — відповів він, злегка всміхнувшись.

Здивовано помовчавши, я сказала:

— Мені байдуже.

— Ні.

— Так.

— Ти гадаєш, що це інша жінка.

— Мені байдуже.

Звісно, мені було не байдуже.

За барабанами сів чоловік із блискучою лисою головою. Вибив руками тихий ритм. Усі перестали розмовляти.

— Добрий вечір, — сказала оповідачка і вийшла на світло ліхтарів. Люди заплескали в долоні. У мене округлились очі. З ланцюга на її шиї звисав крабовий панцир. Він був невеличкий і тендітний, а у світлі ліхтарів так і виблискував білизною на тлі темної шкіри. Він, певно, був з якоїсь із Семи рік. У Джвагірі він однозначно не мав ціни.

— Я жінка бідна, — сказала вона, оглядаючи невеличкий натовп слухачів. Показала на пляшковий гарбуз, прикрашений помаранчевими скляними намистинками. — Це я одержала за оповідку, коли була в Ґаді, поселенні океке біля Четвертої ріки. Люди, я мандрувала аж туди. Але що далі я йду на схід, то біднішою стаю. Чимраз менше людей бажає почути мої найсильніші оповідки, а саме такі мені й хочеться розповідати.

Вона важко сіла і схрестила товсті ноги. Поправила широку сукню так, щоби прикрити нею коліна.

— Багатство мене не цікавить, але прошу вас, ідучи звідси, покласти сюди, що зможете — золото, залізо, срібло, шматочки солі, аби це коштувало більше, ніж пісок, — сказала вона. — Щось за щось. Мене чутно?

Ми голосно відповіли: «Так», «Залюбки», «Все, що тобі треба, жінко».

Вона широко всміхнулася і змахнула рукою в бік барабанщика. Він почав вибивати гучніший, але повільніший ритм, щоб зацікавити нас. Мвітина рука обняла мене міцніше.

— Ви далеко від центру конфлікту, — промовила вона, змовницьки схиливши голову набік. — Це видно, як порахувати, скільки з вас сьогодні прийшло сюди. Але вас цьому місту вистачить. — Барабанщик прискорився. — Сьогодні я розповім вам дещо про минуле, теперішнє та майбутнє. Сподіваюся, що ви поділитеся цим з рідними та друзями. Не забудьте про дітей, коли вони достатньо подорослішають. Цю першу історію ми знаємо за Великою Книгою. Ми раз у раз переповідаємо її собі, коли світ не тримається купи.

Тисячі років тому, коли ця земля ще складалася з піску та сухих дерев, Ані оглянула свої землі. Потерла сухе горло. Тоді створила Сім рік і звела їх усі докупи, щоб виникло глибоке озеро. І з цього озера вона добре напилася. «Колись, — сказала вона, — я створю сонячне світло. Зараз мені не хочеться». Вона перевернулася й заснула. У неї за спиною, поки вона відпочивала, з прісних рік вискочили океке.

Вони були завзяті, як стрімкі ріки, вічно хотіли йти вперед. Минали століття, і вони поширювалися на землях Ані, творили, користувалися, змінювали, переробляли, поширювали, споживали та примножували. Вони були повсюди. Будували вежі, які сподівалися зробити досить високими, щоб уколоти Ані та привернути її увагу. Створювали машини, що застосовували джуджу. Билися між собою й постійно щось винаходили. Приборкували та перетворювали пісок, воду, небо й повітря Ані, забирали її творіння і змінювали їх.

Відпочивши достатньо, щоби створити сонячне світло, Ані перевернулася. Те, що вона побачила, вселило в неї жах. Розлютившись, вона стала дибки, висока та нереальна. Тоді сягнула до зірок і притягнула до землі сонце. Люди з народу океке злякалися. Із сонця Ані зняла нуру. Поставила їх на свою землю. Того ж дня квіти усвідомили, що можуть квітнути. Дерева зрозуміли, що можуть рости. А Ані наклала прокляття на океке.

«Раби», — сказала Ані.

Під новим сонцем більшість того, що побудували океке, зруйнувалася. Дещо досі лишається з нами: комп’ютери, прилади, предмети, ті об’єкти в небі, що часом говорять до нас. І сьогодні нуру показують на океке й кажуть «раб», а океке мають схвально схиляти голови. Це минуле.

Коли бій барабанів сповільнився, кілька людей, у тому числі Мвіта, поклали в її чашку гроші. Я залишилася на місці. Я вже багато разів читала Велику Книгу. Я навчилася читати за цією ж таки історією. І, навчившись читати з легкістю, встигла її зненавидіти.

— Новини, які я несу із Заходу, досить свіжі, — промовила вона. — Мене навчили батьки, що були оповідачами, як і їхні батьки. Моя пам’ять зберігає тисячі оповідок. Я можу з власного досвіду розповісти вам, що було в Ґаді, моєму рідному селі, коли почалася різанина. Ніхто не знав, що вона так вибухне. Мені було вісім років, коли я