Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Справжній жах заполонив мене: «Я не хочу туди! Я не піду туди! Як я сяду з нею за один стіл?!»

«А може, через вікно – і одразу на бал?» – майнула рятівна думка.

Та усвідомила одне: зараз я спущуся сходами та розділю обід із людиною, що погубила мого батька – і десятки невинних життів. Але як я зможу дивитися їй в очі? Як я стримаю той лютий біль, що проймає при найменшій згадці про неї? Як я витримаю усе це?!

«А може, таки одразу в вікно?..»

Навіщо ноги тягнуть мене туди? Навіщо мені бачити цю людину?! Я не хочу, я не можу… і я уже тут.

 Знайома кімната, знайомі люди за столом – і вкотре здавлює горло, пекельним вогнем випікає зсередини, бо я воліла б не знайомитись.

– Ізабель! – розгнівано вигукнула сеньйора Лефевр. Очі палають, лють пробирає. – Тебе не було до пізньої ночі! Тебе не було на вечері, не було на сніданку! Не ночувала вдома! Як?! Як ти могла собі таке дозволити? Де ти була?

– На мене напав розбійник, – мовила я.

– Розбійник?! – сеньйора жахнулась. В Іветти округлились очі, Елеонора підвела затуманений погляд. – Де ж він? Його необхідно жорстоко за це покарати!

І ні тобі «чи все з тобою добре?», ні тобі «як же ти себе почуваєш, бідолашка?» Що ж, як завжди.

– Він уже покараний, – відрізала я, – місяць рукою користуватись не зможе.

– І як же ти врятувалась? – єхидно поцікавилась Іветта.

– З’явився принц на білому коні й змахнув чарівною паличкою, – відрубала я.

– Ізабель! – гаркнула сеньйора. – Твої жарти тут недоречні!

– Так, мамо, – сказала покірно й сіла до столу.

«Мамо»! Як же скрипуче мені було вимовляти це слово! Як же хотілось закричати на все горло, висловити їй все, що я думаю, об’явити всьому світові про її злочин! Та я просто змовчала.

Бо слабка. Бо боюсь. Бо безсила…

Що б дала моя істерика? Хто б повірив мені? Чи маю я хоч якісь докази? Лікар Палмер? О, лікар Палмер… Я залишила його після слів «Вам не вийти звідси живим!» Що сталося з ним? Він живий, чи вона його… вбила?

Я чула про її злочини із вуст її самої, я можу свідчити… Але боюся навіть поглянути їй в очі! Жах сковує тіло від самої думки про те, що вона побачить… що взнає, що я знаю – і вона мене прибере!

А їй не складно. Вона може. Вона всесильна. І безжальна. Смертельна сила в руках божевільного!

Ні, я не робитиму скандалу. Я нічого нікому не скажу, затисну все в собі та мовчки страждатиму. Я ні в якому разі не повинна зірватися: якщо я залишилась єдиною, хто може її видати – моє життя надто безцінне, щоб так легко давати його їй на поталу. А тут потрібен холодний розум. Чіткий план і чітке усвідомлення.

Я не знаю, що і як – та повинна. Зірватись зараз – приректи себе на гибель. Мовчати до краю – боягузтво і зрада. Тверезий розум, обережність та стійкість – єдино правильне рішення.

Обід закінчився. Я побрела до кімнати й прокрутила ключ – а всередині щось наче переломилось. Ноги мені підкосились, і я осіла на підлогу. Кого ми дуримо? Насправді дівчатам просто подобається плакати. Це приносить їм несказанне задоволення.

Я навіть знала сеньйориту, що поглиблено вивчала науку, як правильно пускати сльозу. Буває, заплачеш неправильно – і ти вже слабкодуха плаксива ганчірка, а заплачеш, як слід – і ти прекрасна печальна німфа, якій Небо піднесло непомірні випробування.

Захоплення деяких сеньйорит доходило до того, що на їх полицях з’являлись цікавезні книжки: «Як змусити себе плакати» (не у всіх, виявляється, це виходить). І пропонувались у них найрізноманітніші способи: згадайте, чому Ви плакали минулого разу, позичте у служниці цибулю, переконайте себе, що ніхто Вас не любить, уявіть себе павучком, який повісився на своїй павутинці… Найбільше мені сподобався цей: усвідомте нарешті, що Ви не можете навіть змусити себе плакати, і від цього Вам захочеться плакати!

Але я такою маячнею не займаюсь. Бо в мене… завжди є причина, щоб поплакати!

Це несподіване королівське коріння (непідтверджене поки)… Моя мати вбила мого батька! Ще й ніяка вона мені не мати – а найвпливовіша мафіозі на районі, що так і рветься зіпсувати мені життя і вбити єдиного хлопця, в якого я додумалася закохатись!

Раптова думка пронизала свідомість: «"Таємничий незнайомець"! Він допоможе! Він же повинен бути впливовим, у нього зв’язки при дворі! Я потраплю на бал, викладу проблему – і він мене порятує!»

«Ах, принци з білими конями завжди рятують принцес…» – зітхнула мрійливо.

«Якщо вони живі, – прокинувся скепсис. – Виключно живі. До скупаних сеньйорою Лефевр не відноситься зовсім!»

І знову душа занила лютим болем… А якщо вона його вже вбила?! Вогненні безодні карих очей навіки погасли в пітьмі, палкі вуста захолодило потойбіччям, чарівна усмішка застигла у безмовній муці…

Але ні. Може, це й дивно, неймовірно, неможливо… та я – усе та ж маленька дівчинка, що вірить у диво! Час минає, болі назбируються, світ давить невмолимою сірістю – а я усе та ж! Чому обов’язково все має скінчитись трагічно? Адже в кожній казці добро перемагає зло, поганці отримують по заслугах, а до хороших дівчат приходить фея! Чому б моєму життю не бути такою казкою?..