Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

Вуличні ліхтарі спочатку спускаються вділ а тоді нагору до міста підіймаються На пузо тіні моїй наступив. Ось простягну руку, а їй дістати годі. Відчуваю батька в себе за спиною за рипучою пітьмою літа й серпня, вуличні ліхтарі Ми з батьком — захисники жінок однієї від одної від них самих наших жінок Такі вже вони є жінки вдач людських вони не пізнають то вже для нас а вони й народжуються з готовими підозрами в голові часто й зазвичай вони оце посіють і це й пожнуть і вони не помиляються несуть у собі спорідненість якусь зі злом постачаючи йому все чого йому злу бракує і вкутуються ним інстинктивно мов ковдрою коли треба заснути запліднюючи ним і задля нього ж розум аж поки зло справжнє чи намислене нарешті доможеться своєї мети Та он же він чимчикує поміж двох першокурсників. Певне, ще не зовсім оговтався після останнього параду, бо просто недбало відсалютував мені рукою, мов ото старший офіцер рядовикові.

— Можна вас на хвилинку? — сказав я, зупиняючись.

— Мене? Прошу! Бувайте, хлоп’ята, — мовив він, і собі зупиняючись та обертаючись до тих. — Радий був побалакати з вами.

Ну, як не впізнати Диякона? Та я ж його як облупеного знаю. Ото вже щирий вам психолог самородний. Подейкують, він за сорок літ жодного потяга не пропустив на початку навчального року, а південця з першого погляду розпізнає. Працює без промашки, а тільки слово мовиш, тут-таки й визначить, із якого ти штату. До потягів надягає такого собі мов одностроя, вбрання у стилі «Хатини дядька Тома», з латками-дірками, всім, що сюди підходить.

— Сюди, юний хазяїне, осюди, бо оце ж ми тутечки, — й хапає твої валізи. — Агей, хлопчино, сюди підійди-но, та й бери оцей гамуз. — І тут до тебе скоком-боком присувається жива гора багажу, а під нею білий підліток років п’ятнадцяти, і Диякон примудряється начепити на нього ще й твої клумаки, напучуючи: — Гляди ж, не впусти! Буде приставлено, паночку, скажіть лиш старому негрові номер вашої кімнати, й до прибуття вашого все гарнесенько на місці вам буде!

Від цієї хвилини й аж до цілковитого твого підбиття під його руку він раз у раз то забігатиме до тебе, то вибігатиме, балакучий і як про вовка промовка, а він з-за гори; щоправда, гутірка південська робиться в нього дедалі північанськіша, манери та обмундирування — все цивілізованіші, а тепер, коли він уже добряче тебе потрусив та розумом голову тобі натоптав, іменуватиме тебе вже й не паночком, а просто Квентіном, а згодом не подивуй, як уздриш його в чиємусь потертому костюмі від Брукса та в капелюсі барв Принстонського клубу (ото забув лише, котрого саме), хоча сам він, утім, переконаний, приємно та несхитно, що ось оце є смужка від офіцерського шарфа, який належав Авраамові Лінкольну. А вже давненько буде, ще коли Диякон тільки починав тут у пір’ячко вбиватися, хтось склепав таку байку про нього, буцім він закінчив тутешню семінарію. З’ясувавши, що воно означає, Диякон захопився цією вигадкою і сам почав її поширювати, аж, зрештою, і сам у неї повірив. Принаймні він любить розповідати довгі й нудотні бувальщини про свої студентські літа, приплітаючи й давно спочилих професорів і по-панібратському називаючи їх на імена, як правило, перебрехані. Та все ж таки, якщо згадати незліченні ешелони зелених-неприкаяних новачків, яким він устиг послугувати начальником, гідом та другом, то, либонь, попри все його акторство та шахруватість, сморід від нього у ніздрях небес не густіший, ніж від інших смертних.

— Я вас днів три-чотири не бачив, — сказав він, споглядаючи мене все ще з висоти своєї воїнсько-парадної аури. — Чи не хворіли часом?

— Та ні, все гаразд. Працював — начебто. А втім, я вас бачив.

— Та невже?

— Позавчора, на параді в День пам’яті полеглих.

— A-а, це. Так, я брав участь. Самі розумієте, я не любитель парадів, але хлопцям нашим, ветеранам, приємно, коли і я з ними крокую. До того ж і дами побажали бачити всіх старих ветеранів ув одному шику, а дамам хіба відмовиш?

— А ще ж ви марширували і в те італійське свято, — докинув я. — Чи не на прохання дам із християнського товариства тверезості?

— Ні, то я був пішов заради свого зятя. Націляється на посаду при міській управі. Прибиральника вулиць. А я кажу йому: тобі, сплюху, тільки мітли під голову ще бракує. То ви й справді мене бачили?

— Бачив. Обидва рази.

— Я про позавчора. Ну, який я мав вигляд в однострої?

— Чудовий вигляд, Дияконе. Кращий за всіх інших. Мали б вас своїм генералом зробити.

Тут він торк мене за лікоть — отим лагідним, мов затертим, доторком чорнюцьких пальців.

— Ось послухайте. Але це я вам по секрету! Вам я можу розповісти, бо ми з вами з одного краю люди. — Ледь нахилившись до мене, заговорив шпарко, але на мене не дивлячись. — За мене клопочуться наразі. Ось почекайте ще рік. А в наступному й побачите. На наступний День пам’яті полеглих. Побачите, де я тоді крокуватиму. Розводитись, як та що, не стану. Просто постривайте й самі побачите, юначе. — Тут він подивився на мене, легенько поплескав по плечу й гойднувся на закаблуках, значущо мені киваючи головою. — Ось так, сер… Недарма я три роки тому подався до демократів. Зятя — до управи, а мене… Таки-так, сер. Аби ж тільки мій клятющий зятьок, зробившись демократом, та не клеїв ледаря. А вже ж я… От ви станьте, рівно за рік без двох днів на розі отам, де ми проходитимем, і на свої очі побачите.

— Сподіваюсь, так воно й буде. Ви, Дияконе, на це заслуговуєте. Ах, до речі… — Я дістав листа з кишені. — Завтра прийдіть до нас із цим листом і вручіть його Шрівові. Він передасть вам дещо. Але затямте: тільки завтра, ніяк не сьогодні!

Він узяв листа, оглянув.

— Заклеєно…

— Так. А всередині записка про те, що лист не є дійсний до завтра.

— Гм, — вимовив він. Іще подивився на конверта, склавши губи руркою. — То ви кажете, мені щось там передадуть?

— Так. Подарунок від мене.

Він задивився на мене, а в чорній його руці білів мій конверт. Очі його лагідні, темно-карі й геть без зіниць… і раптом на мене глянув, із-під усієї цієї балаканини білих, їхнього політиканства, їхніх одностроїв та гарвардських манер, на мене глянув Роскус — несміливий, потайний, безмовний і сумний.

— А чи не розігруєте ви жарт зі старим чорнюком?

— Та ви