Ю. Несбе - Поліція

і даремно згаяного часу, ось що він сказав. Звучить розумно, подумала я тоді.

— І ви справді вірили, що він не був винен в усіх тих зґвалтуваннях? — запитала Катрина. — Хоча знали, що він ґвалтував і раніше.

— Та не знала я, щоб тобі… — заволала Ір’я, і у вітальні почулося тихе шморгання. — Нічого я не знала!

Катрина хотіла натиснути на неї, але Беата під столом ущипнула її за коліно.

— Ір’є, — мовила Беата м’яко. — Якщо ви нічого не знали, чому захотіли поговорити з нами зараз?

Ір’я подивилася на Беату, затим узялася знімати уявні дрібки тютюну з кінчика язика. Роздумувала. Зважилася.

— Його ж засудили. За спробу зґвалтування, так? А коли я прибирала квартиру, щоб здати її іншому наймачеві, я знайшла оте… — Здавалося, голос її ударився об стіну і застряг у ній. — Оті… — На великих запалених очах з червоними судинами виступили сльози. — Оті фотографії…

— Які фотографії?

Ір’я шморгнула носом:

— Дівчат. Молодих дівчат, майже дівчаток. Зв’язаних і з отими штуками у роті…

— З ганчірками? Кляпами?

— Кляпами, точно. Вони сиділи на стільцях або на ліжках. На простирадлах була видна кров.

— А Валентин? — запитала Беата. — Він був на тих фотографіях?

Ір’я заперечно похитала головою.

— Значить, вони могли бути постановочними, — сказала Катрина. — У Мережі ходять так звані фотографії зґвалтувань, зроблені професіоналами спеціально для тих, кого таке цікавить.

Ір’я знову похитала головою:

— Вони були занадто перелякані. Це читалося в їхніх очах. Я пізнала страх перед тим, як Валентин збирався… хотів…

— Катрина говорить, що це зовсім не свідчить, що ці фотографії були зроблені Валентином.

— Черевики, — схлипнула Ір’я.

— Що?

— У Валентина були такі ковбойські черевики з довгими гострими носами і пряжкою збоку. На одній із фотографій видно ці черевики на підлозі поряд із ліжком. І тоді я зрозуміла, що це може бути правдою. Що він дійсно міг ґвалтувати, як про нього й казали. Але не це найгірше.

— Он як?

— За ліжком видно шпалери. І це були саме ті шпалери з тим же самим малюнком. Фотографії були зроблені в квартирі на цокольному поверсі. У ліжку, де ми з ним… — Вона заплющила очі, і з них скотилися дві малюсінькі крапельки.

— І що ви зробили?

— А ви як гадаєте? — прохрипіла Ір’я, витираючи рукою ніс. — Я пішла до вас! До вас, бо ви маєте нас захищати!

— І що ми сказали? — запитала Катрина знехотя.

— Ви сказали, що розберетеся. І подалися з цими фотографіями до Валентина, але той, звичайно, відбрехався від них. Він сказав, що це була така гра з обопільної згоди, що він не пам’ятає, як звали тих дівчаток, що він більше ніколи їх не бачив. Потім він поцікавився, чи заявив на нього хто-небудь із них. Оскільки вони не заявляли, на цьому справа й закінчилася. Тобто вона закінчилася для вас. А для мене усе тільки почалося.

Вона обережно провела кісточками вказівних пальців під очима, неначе у неї були нафарбовані очі.

— А далі?

— Ув’язненим дозволяють один телефонний дзвінок на тиждень. Мене по телефону повідомили, що він хоче зі мною поговорити. І я відвідала його.

Катрині вже не було потреби слухати продовження.

— Я сиділа в кімнаті для побачень і чекала його. А коли він увійшов, то варто було йому тільки подивитися на мене, як мені вже привиділося, що він знову стискає своєю рукою моє горло. У мене дихання перехопило. Він сів і заявив, що коли я хоч слово скажу комусь про домовленість щодо алібі, він мене вб’є. Що коли я взагалі говоритиму з поліцією будь про що, він мене вб’є. І якщо я думаю, що він надовго затримається у в’язниці, то я помиляюся. Потім він встав і вийшов. І у мене не залишилося ніяких сумнівів. Поки я знаю те, що знаю, він все одно мене вб’є при першій же нагоді. Я поїхала додому, замкнула усі двері і проплакала три дні. На четвертий день мені подзвонила так звана подруга і попросила грошей у борг. Вона повсякчас випрохувала грошей — підсіла на якийсь героїновий наркотик, який недавно з’явився на ринку, його пізніше назвали біоліном, і я зазвичай просто клала слухавку, але того разу зробила інакше. Наступного вечора вона вже сиділа у мене вдома і допомагала зробити мій перший укол, я тоді взагалі уперше за все життя спробувала наркотик. Господи, це справді допомогло. Віолін… усі проблеми були вирішені…

Катрина помітила відблиск давньої пристрасті у погляді жінки.

— І ви теж підсіли, — сказала Беата. — Ви продали будинок.

— Не лише через гроші, — відповіла Ір’я. — Мені потрібно було втекти. Сховатися від нього. Усе, що могло привести його до мене, потрібно було знищити.

— Ви припинили користуватися кредиткою, не зареєструвалися за новою адресою, — перераховувала Катрина. — Ви навіть не стали отримувати соціальну допомогу.

— Звичайно, не стала.

— Навіть після смерті Валентина?

Ір’я не відповіла. Вона дивилася незмигно, абсолютно нерухомо, а дим від згорілої самокрутки, затиснутої між жовтими від нікотину пальцями, піднімався до стелі. Катрині вона здалася схожою на звірятко, вихоплене з пітьми автомобільними фарами.

— Напевно, дізнавшись про це, ви відчули полегшення? — обережно запитала Беата.

Ір’я механічно похитала головою, як китайський бовванчик:

— Він не помер.

Катрина одразу зрозуміла, що вона не жартує. Що вона сказала про Валентина на самому початку? «Ви не знаєте Валентина. Він інший». Не «він був іншим», а «він інший».

— Як думаєте, чому я вам розповідаю усе це? — Ір я загасила недопалок об стільницю. — Він наближається. З кожним днем він усе ближче, я відчуваю. Іноді вранці я прокидаюся, відчуваючи його руку в себе на горлі.

Катрина хотіла сказати, що це називається параноя, яка невідривно слідує за героїном, але несподівано втратила упевненість. А коли голос Ір’ї опустився до низького шепоту, а погляд обнишпорив усі темні закутки кімнати, Катрина теж це відчула. Руку на горлі.

— Ви повинні знайти його. Благаю. Раніше, аніж він знайде мене…

Антон Міттет подивився на годинник. О пів на сьому. Він позіхнув. Мона десь двічі заходила до пацієнта з одним із лікарів. Більше нічого не відбувалося. Коли так сидиш, з’являється багато часу для роздумів. Навіть надто багато. Адже через якийсь час думки стають похмурими. Мабуть, усе було б нічого, якби з тими кепськими речами, про які він думав, можна було б щось зробити. Але Драмменської справи було не змінити, як і рішення не повідомляти про кийок, який він знайшов тоді в лісі недалеко від місця злочину.