Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

шиї, погладив по ніздрям. Потім чоловік плеснув тварину по крупу, і кінь рушив з місця. З кожною хвилиною він біг усе швидше: крок, клус, галоп. Випередив голову загону й витягнувся над землею в дикому чвалі. За мить це був уже не чвал, а щось більше — здавалося, що кінь поніс, маючи на спині зграю демонів. Він задер хвоста, витріщив очі й видав із себе неземне іржання-виклик. Стукіт копит однієї цієї тварини заглушив усе інше: здавалося, весь світ замовкнув, а загони ворога, що потроху наближалися, зникли.

Чоловік, який послав його вперед, застиг у дивній позі, з простягнутими руками й напіврозкритими долонями, наче пропускав крізь пальці довгу мотузку. Раптом він стиснув долоню в кулак і потягнув. Шия коня зігнулася під прямим кутом, тріснули хребці, тварина зарилася головою в землю й перекинулася на спину, вже мертва в ту мить, коли шаман виконав свій жест. Упала десь ярдів за двісті від барикади.

От тільки стукіт копит не припинився. Навпаки — наростав, потужнів, дужчав. Варгенн витріщив очі, побачивши куряву, яка здіймалася з землі в тих місцях, де били копита привада. Душа, дух коня, мить тому вбитого чарами шамана, гнала вперед, просто на барикаду. Просто на віз, що стояв неподалік…

— Обережно!!!

Кілька солдатів в останню мить відскочили вбік. Палі, увіткнуті перед укріпленнями, розлетілися навсібіч, наче пики, що їх розпихають кінські груди, а наступної миті щось ударило в шанці.

З оглушливим грюкотом важкий, купецький віз, виготовлений так, щоб перевозити тисячі фунтів товару по будь-якій дорозі, підлетів у повітря, вирваний з лінії. Канати й ланцюги, які прив’язували його до інших возів, порвалися, наче льняні нитки, а дошки, цвяхи і шматки дерева полетіли на всі боки. Віз перекинувся в повітрі кілька разів, гримнувся об землю й покотився. Зупинився лише перед лінією гостроколу, який захищав другу барикаду.

«Сто стоп», — пронеслося в голові гінця. — «Він пролетів понад сто стоп… Велика й Милосердна Володарко!»

У вилом, що виник, могло заїхати шестеро вершників стремено в стремено.

— Наступний!

Другий кінь саме випередив загін нападників і вихопився наперед у божевільному чвалі. Летів просто на віз, на якому стояв Варгенн і двоє офіцерів.

За ними щось брязнуло й понад барикадою майнула стріла розміру великого дротика. Вона мала яскраво розмальоване пір’я і була добре помітна на фоні неба. Десь на середині відстані між возами і згромадженою армією вона досягла піку параболи й почала знижатися. Один із броньованих вершників, що саме проїжджав поряд із жереб’ярами, зникнув, наче його здмухнуло з сідла.

— Їм треба внести поправку. І краще не схибити.

За мить одинадцять «скорпіонів» вистрелили залпом. Стріли довжиною в п’ять стоп понеслися в бік шаманів. Той, що тримав на невидимій шворці коня, який саме чвалував у бік барикади, раптом зігнувся навпіл, притиснув руки до черева, перекинувся й затремтів. Чаклун, що стояв поруч, схопився за стегно, в яке  вцілила важка стріла. Двоє з п’яти коней, яких приготували до жертвоприношення, теж отримали по стрілі: один став дибки, затанцював на задніх ногах і звалився на землю, другий увірвався у стрій вершників, сіючи хаос і замішання. Найвищий із жереб’ярів, той, що першим приніс коня в жертву, замахав руками, віддаючи якийсь наказ. Шеренги важкої кавалерії зімкнулися перед чаклунами, закриваючи їх власними тілами. Щити поповзли вгору.

— Ну, про жереб’ярів ми поки що можемо забути, — полковник обтрусив якісь тріски з плаща і поправив щит на руці. — Залишилася решта.

Решта саме ринула в атаку. Спершу з флангів налетіла легка кавалерія, засипаючи все стрілами. Варгенн зіщулився біля борту, слухаючи лоскіт граду снарядів, що бив об дошки. Частина стріл летіла майже вертикально вгору, щоб потім упасти на солдат. Дві з них, одна за одною, увіткнулися в землю поряд із хлопцем. Ще одна зрикошетила від шолому й ковзнула по кольчузі. Якби Варгенн міг, то заліз би під віз.

Раптом щось з’явилося над його головою. Полковник спер край щита на борт, створивши щось на кшталт дашка. Другий офіцер приєднався до нього. Так утрьох вони й сиділи. По возах загримотіли важкі чоботи, й за мить усю барикаду зайняли солдати. Піхота спирала важкі щити в той самий спосіб, що й командир, арбалетники присідали біля солдатів або ховалися під дашками. Град стріл начебто вщухав.

— Арбалетники! Зараз!

Двісті стрільців вихилилися з-за заслонів у ту мить, коли до барикади наближалася лава перекидачів возів. Солдати дали залп майже впритул у кінські груди, цілячись саме у тварин. Кількадесят скакунів суголосно заіржали й упали; стріли важких арбалетів, пристосовані пробивати повну броню, майже повністю входили в кінські тіла. Після залпу арбалетники закинули зброю за спину й побігли до другої барикади. У бій пішла піхота.

На барикаді за раз могло поміститися не більш ніж одна рота. Друга стояла позаду, допомагаючи обороні й кидаючи дротики. Важкі снаряди летіли в нападників, вбиваючи чи ранячи людей та тварин. Але солдатам не вдалося стримати всіх вершників; десятки гаків зачепилися за борти, десятки мотузок натягнулися я потужно шарпнули. Кілька возів, ослаблених попереднім штурмом, перевернулися назовні, а піхотинців, які не встигли з них зіскочити, миттєво вирізали. В барикаді виникло ще кілька дір.

Варгенн уже тоді відступав разом із полковником у бік другої барикади й мав змогу зблизька оцінити вправність імперської піхоти. На знак командира заграла труба, і приблизно половина солдатів залишила барикаду і побігла до проходу в гостроколі. Рога, яка стояла позаду, згуртувалася, прикрилася щитами. Труба заграла знову, і решта солдатів відірвалася від возів і побігла назад. Той загін, що залишився стояти, пропустив їх поза себе й знову зайняв позицію. Гонець стояв поблизу полковника, відразу за потрійною шеренгою піхоти. Другий загін затримався за ними.

«Чому вони не відступають?» — подумав він, коли в дірах у возах з’явилися перші вершники. Вони високо тримали довгі списи, з’їжджаючи в діри по кілька коней за раз. На них були кольчуги, шоломи і щити з намальованим на них символом подвійної блискавиці, а їхні коні були вбрані у важкі, стьобані панцири. Імперська армія вже знала, що знак блискавок носить еліта кочівників, Вершники Бурі, персональна гвардія Батька Війни всіх се-кохландійських племен. Єдині загони ворога, які могли розбити меекханську піхоту у фронтальній атаці.

Вершники без вагання ринули на стіну щитів. Залп дротиків вибив кількох із них із сідел, поранив пару коней, та в наступну мить списи вдарили в щити. Списи тріскалися — майже завжди, але наступної миті сила удару кочівників перекинула солдатів, змусила