Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

— Слухаюся!

Дарвена-лав-Ґласдерна він знайшов поблизу машин. Полковник про щось неголосно сперечався з командиром артилерії, але побачивши гінця, замовкнув і звів брови.

— Капітан просив переказати, що не вважає, що вдасться втримати першу лінію.

— Розумію. А що він сказав насправді? — вислухавши, офіцер злегка усміхнувся й буркнув. — Передай командиру, що якийсь там горець не буде вчити мене обороні. Звісно, нам доведеться відступати. Нехай краще він почне підганяти біженців, бо ті повзуть, наче п’яні слимаки. А під час наступної атаки нехай не стримується, і, якщо йому вистачить відваги, може приєднуватися.

— Слухаюся!

Чорний Капітан усе ще сидів біля покрученої сосни.

— Що він сказав?

— Пан полковник дякує за пораду. І так мав відступати. Просить, щоб ви спробували пришвидшити темп евакуації, а також підтримки під час наступної атаки.

— А дослівно?

Варгенн зціпив зуби і, не дивлячись командирові в очі, повторив.

На обличчі капітана, що нагадувало льодовик, з’явилася широка щілина.

— Яйця в нього є. Льодовими цицьками Анда’ї клянуся, вони в нього є. Евакуацією командує Девен Кавацр, а йому я довіряю, наче собі самому. Якщо буде потрібно підганяти людей канчуками — він це зробить. Дай знати решті, що всі з арбалетами мають бути нагорі. Зробимо нашим гостям несподіванку.

* * *

Десятник замовкнув, задивився десь у простір, потер сиву щетину, що пробивалася на татуйованих щоках.

— Під час другої серйозної атаки він дозволив нам стріляти. Усього в нас було десь двісті арбалетів, і кожен опинився нагорі.

Було зрозуміло, що ще одного наступу барикада не витримає, того фокуса з мотузками вони, мабуть, навчилися в демонів із самого дна Мороку. Але я все одно бачив, що солдати готуються до відбиття наступного штурму. Вони поспішно підправляли розірвані мотузки поміж возами, прибивали дошки до зламаних бортів. Інші підносили й виставляли на возах першої лінії якісь жбани та бурдюки. А позаду них розкладали в’язанки дерева й фашини. Він усміхнувся власним споминам.

— Ото я тоді був молодий і дурнуватий. Не розумів, що вони собі задумали…

* * *

Друга атака настала за годину після першої. Це не означало, що се-кохландійці дали захисникам цілу годину перепочинку. Невеликі загони, від кільканадцяти до кількадесяти кочівників, шаліли на передпіллі, сиплючи стрілами та весь час зображаючи готовність до нападу. Найвідважніші вершники навіть під’їжджали на відстань ураження дротиком, хоча мало кому це сходило з рук. Арбалети імперської піхоти працювали на совість.

У головній армії тривали перестанови. Загони ділилися, роз’їжджалися навсібіч, маневрували. Дві гігантські, по кілька тисяч особин, групи заводних коней відвели в тили, значно прорідивши головні сили. Але все одно ті, що залишилися, навіювали жах. Варгенн майже заздрив піхоті, що тій із барикад не відкривається повного виду на головні сили ворога. Там було значно більше тридцяти тисяч вершників. Тридцять п’ять, а може, й сорок, як оцінив капітан. От тільки насправді це не мало значення — їх тридцять чи триста тисяч. Наступна атака, найімовірніше за все, мала проламати оборону.

— Я не казатиму вам стріляти густо чи цілитися краще, — сказав їм Чорний Капітан перед самим штурмом. — Просто перезаряджайте зброю так швидко, як це тільки можливо, і спрямовуйте її вниз. Ви маєте просто поцілити в ту проклятущу армію.

А та проклятуща армія саме рушала в атаку.

Цього разу було лише три колони. Дві з флангів та одна по центру, зате в ній, як на око, було десь шість-сім тисяч коней у трьох глибоких шеренгах. У першій — легка кавалерія, на чолі другої на масивних конях їхало кількасот вершників, озброєних гаками й мотузками. Над третьою хилитався ліс списів, а самі нападники виблискували кольчугами і сталевими шоломами.

— Вершники Бурі… — капітан насупився, виразно здивований. — Вони кидають найкращі загони вже на другий штурм. Лети до полковника і скажи йому про це.

Варгенн зіслизнув по мотузці, ледь не обпікши долоні, й помчав до артилеристів.

— Де полковник?!

— На першій барикаді, — голос із-за чорної маски був приглушений. — Давай звідси, хлопче. Запалюйте!

Вони підпалили шийки жбанів, що лежали на «ложках» машин. Клубки просякнутого живицею шмаття задиміли й засичали, посипалися іскри. Артилерист глянув угору, на скелю біля входу, де мала фігурка саме вимахувала двома кольоровими прапорцями.

— Триста ярдів! Прямо! Залп!!!

Удар важелів об поперечину сіпнув задом онагра, вся конструкція затрусилася й підстрибнула. Палаючий снаряд перелетів над барикадою, набираючи висоти.

— Рівняй! Готуйсь! Натягуй!

Заскрипіли натягнуті канати.

Варгенн уже біг до укріплень. У центральній барикаді лишили прохід в один віз завширшки, який готові були відразу закрити. Десь попереду горючі снаряди вдарили в мур кавалерії. Ржання, ні, не ржання, виття поранених коней було чутно по всій долині.

Перед середньою лінією оборони загострені палі втикали в землю на ширині сорока стоп. І додавали нові. Поміж ними залишили тільки вузьку, на кілька стоп, стежину, що кілька разів завертала з боку в бік. До бортів кільканадцяти возів, що утворювали барикаду, прибивали нові дошки, а спереду підпирали їх десятком балок. Меекханці вміли вчитися на власних помилках. Ці вози кілька вершників точно не перекинули б.

Полковник стояв на першій барикаді й дивився на колону, яка наближалася.

— Повільно йдуть, наче на щось чекають, — сказав до лейтенанта, що стояв поруч.

— Капітан просив передати, що наприкінці колони йдуть Вершники Бурі, — гонець промовив це на одному диханні й завмер. Обидва офіцери розвернулися й уважно глянули на нього. Дарвен-лав-Ґласдерн легенько усміхнувся.

— А тихо ходять ці горці, га?

— Так точно, пане полковнику.

— Добре, побачимо. Ми й так збираємося віддати цю барикаду, — полковник копнув один із бурдюків, прив’язаний до борту. — Принаймні те, що від неї залишиться.

Позаду плечі онагрів знову вдарили об поперечини, і чотири снаряди пролетіли над головами солдатів. Ударили в середину колони, мальовничо розбризкуючись. Виск коней долинув поміж тупоту тисяч копит, але дим на кілька хвилин милосердно все прикрив. Коли він зійшов, колона стояла на місці, розділена на дві частини. На проході посередині крутилося кілька піших. За мить до них підвели п’ятьох коней. Неосідланих, без вуздечок.

— Жереб’яри… — лейтенант скривився й гарикнув. — Швидше! Ну! Більше дерева!!!

— Задалеко, шістсот ярдів… Сподіваюся, Ґлавеб добре вимірив відстань. У нього буде лише пара пострілів, — полковник уже усміхався. — Ну, хлопче, біжи до свого капітана. Скажи йому…

— Надходять…

З обох флангів наростав стукіт копит. Головний загін теж поволі рушив з місця, але Варгенн не відводив погляду від восьми вбраних у сіре людей, які стояли посередині. Найвищий серед них підійшов до одного з коней, притулив обличчя до його