Семюель Беккет - Уот

всієї родини, яка вдень спала, а вночі, щоб не турбувати родину, приймала гостей у сарайчику, по два, три, чотири або, коли пощастить, то й п’ять пенсів за раз, а як нема грошей, то хоч за пляшку пива, і другого сина Джека, чотирнадцятирічного Тома, який, на думку багатьох, удався в батька, бо слабував на голову, а на думку інших — у матір, бо слабував на груди, треті вважали, що він схожий на батькового діда Джіма, який полюбляв міцні напої, четверті — на батькову бабцю Кейт, бо в нього також була гнійна екзема на крижах завбільшки з тарілку, а п’яті — на батькового прапрадіда Тома, в якого теж часто живіт судомило. І нарешті, переходячи до наймолодшого покоління, назвімо двох Шонових дочок, п’ятирічну Роуз і чотирирічну Серіз, бо ці невинні дівчатка теж були гемофілічками, як їхній тато й мама, то уже й справді не варто було Шонові, який знав, хто він такий і хто така Кейт, робити з Кейт те, після чого вона понесла і народила Роуз, та й їй не варто було йому піддаватися, та й після того не варто було Шонові знову, знаючи, хто він такий і хто така Кейт, і хто така Роуз, знову робити з Кейт те, після чого вона понесла і народила Серіз, та й їй не варто було йому піддаватись, а ще були там два сини Саймона, чотирирічний Пет і трирічний Леррі, із яких малий Пет мав рахітичні ручки й ніжки, котрі теліпалися, мов очерет, велику, з повітряну кулю завбільшки, голову і таке ж черевце, і Леррі теж мав те саме, з тією лише різницею, котру можна було пояснити різницею віковою і різними іменами, що у малого Леррі ніжки більше скидалися на очерет, а у малого Пета — ручки, і у малого Леррі черевце менше скидалося на повітряну кулю, ніж у малого Пета, а у малого Пета голівка менше скидалася на повітряну кулю, ніж у малого Леррі.

П’ять поколінь, двадцять вісім душ, дев’ятсот вісімдесят років — ось таким був гідний шани наш доробок родини Лінчів на той час, коли Уот поступив на службу до містера Нота[6].

За якусь хвилину все змінилося. І справа не в тому, що хтось помер. І не в тому, що хтось народився. Але всі вони вдихнули і видихнули, спершу у себе, тоді із себе, усі двадцять восьмеро, і все змінилося.

Так, наче хмарою вкрилося незахмарене доти сонце, море, озеро, крига, долина, болото, гора або будь-яка інша ділянка природи, байдуже, водяна чи суходільна.

Доки внаслідок змін (двадцять на двадцять вісім або п’ять на сім разів по дванадцять, або шістдесят на сім, тобто майже вісім з половиною місяців, якщо ніхто не помре і ніхто не народиться) вся ця арифметика дасть нам загалом тисячу років!

Як нічого ні з ким не скоїться, ні з живими, ні з ненародженими.

За вісім з половиною місяців, відколи Уот поступив на службу до містера Нота.

Але дещо скоїлося.

Бо не пробув Уот і чотирьох місяців у містера Нота, як Ліз, жінка Семова, лягла і породила дитину, двадцяту за номером, так легко і просто, мов видихнула, і кілька днів по тому приємно дивувала всіх, хто знав її, цілу купу людей, своєю здоровою, проти звичайного, зовнішністю, добрим, бадьорим гумором і піднесеним душевним станом, в якому ніхто її зроду-віку не бачив, бо всі роками вважали, що вона ледь дихає, а тут вона радісно й щедро давала дитяті груди, і молока було на диво багато, як на таку безкровну і немолоду жінку, але за п’ять або шість, а точніше, сім днів такого жіночого щастя раптом заслабла і, на превеликий подив свого чоловіка Сема, своїх синів, сліпанжі Білла і калічки Мета, своїх заміжніх дочок Кейт і Енн, їхніх чоловіків Шона і Саймона, своєї небоги Бріді, небожа Тома, своїх сестер Мег і Ліл, швагрів Тома і Джека, двоюрідних сестер і братів Енн, Гана й Дона, їхніх тіток Мей та Мег, своєї тітки Кейт, чоловікових дядьків Джо та Джіма і її свекра Білла та чоловікового діда Тома, для яких ця подія була наче грім серед ясного неба, все слабшала й слабшала, аж доки не померла.

То була неабияка втрата для всієї родини Лінчів, втрата жінки, а з нею і сорока вкрай потрібних для круглого ліку років.

Бо смерть не тільки вирвала з наших лав жінку, дружину, матір, тещу, тітку, сестру, зовицю, братову, чоловікову небогу, просто небогу, жінчину небогу, невістку, жінчину онуку, ну й, звісна річ, бабусю, навіки розлучивши її з чоловіковим дідом, свекром, з чоловіковим дядьком, з її тіткою, з чоловіковою тіткою, з її двоюрідними братами і сестрами, з її рідними сестрами, з небогою, небожем, зятями, дочками, синами, чоловіком і, звісна річ, з чотирма малими онуками (котрі не виявляли з цього приводу ніяких емоцій, окрім цікавості, бо надто юний вік, який загалом не сягав і шістнадцяти років, не дозволяв їм осягнути весь жах того, що скоїлося), але й уповільнила наближення тисячоліття, якого прагнули всі Лінчі, ще принаймні на півтора року. Це родинне тисячоліття, яке, за їхніми підрахунками, якщо нічого такого не скоїться, мало настати десь за два роки по смерті Ліз, а не за п’ять місяців, як було б, якби вона лишилася у родині, а то й на п’ять-шість років раніше, якщо породілля не вмре, як воно, власне, і сталося, хоча і завдяки рідній матері, внаслідок чого та мета, якої прагла вся родина, віддалилася ще на добрих дев’ятнадцять місяців, якщо не більше, тобто якщо з іншими за цей час нічого не скоїться. Але за цей час з ними дещо скоїлося.

Бо не минуло і двох місяців зі смерті Ліз, як уся родина, ледве гамуючи здивування, дізналася, що Енн замкнулася у своїй кімнаті і народила спочатку гарного хлопчика-стрибунця, а тоді й негіршу стрибунку-дівчинку, і хоча вони не дуже довго лишалися гарними і не дуже довго стрибали, але під час пологів обоє були напрочуд симпатичними і пружними.

Це довело загальну кількість душ у родині до тридцяти, а жаданий день, до якого давно прикипіли очі всіх Лінчів, наблизився ще десь на двадцять чотири дні, якщо ні з ким із них нічого не скоїться за цей час.

Через це у всіх виникало запитання — хто вчинив таке з Енн або кого вона підбила вчинити з нею таке діло? Бо