Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

— Це мене бісить, — нарікав я, працюючи. — Розумієш, я тут вдерся до будинку, повного бандюків, віддухопелив їх усіх, ризикував власним життям, а все тому, що думав, ніби рятую з біди мою дівчину... й отепер виявляється, що весь цей час я рятував тебе.

Блонді нічого не сказала, проте зі свисту, з яким її дихання виривалося з ніздрів, я зрозумів, що ця пані вельми сердита.

Треба було діяти швидко. Я не знав, скільки часу ті типи будуть унизу, перш ніж натраплять на нас. Зрештою, перерізавши шворки, я одразу скочив до дверей.

— Розімни-но трохи руки й ноги, — сказав я Блонді, йдучи. — Ми мусимо чимшвидше вшиватися звідси.

Я нишком підійшов до сходового прогону та поглянув униз. Сходами підіймалися двоє. Певно, вони мене почули, бо швидко погасили свій ліхтарик. Я вихопив сорокап'ятикаліберного та вистрілив, однак подбав, аби не поцілити у тих хлопців.

Те, як ті двоє, тікаючи, загуркотіли додолу сходами, змусило мене засміятися.

— Не підіймайтеся сюди. Я хочу побути на самоті, — гукнув до них.

Тоді якомога тихіше поспішив назад до Блонді. Вона стояла, розтираючи свої зап'ястки. Її стиснуті губи застигли, перетворившись на тоненьку лінію. Ця жінка мала не наляканий, а радше розлючений вигляд.

— На наступний поверх, — коротко мовив я. — І то чимшвидше.

Блонді прошкутильгала кілька кроків уперед, а тоді зупинилася та почала лаятися на всі заставки. Я поквапливо схопив її за руку.

— Помовч, — сказав я. — Що сталося? Ти поранена?

Вона знову спробувала рухатися вперед, одначе ще раз мусила зупинитися. Блонді завмерла та закусила губу своїми великими білими зубами.

— Не можу йти, — судомно промовила вона.

Я не завдав собі клопоту сперечатися — часу було обмаль. Тож я просто завдав жінку на плечі та почав підійматися наступним прогоном сходів. Подолати тридцять сходинок, несучи на собі особу такої статури, як у Блонді, — то важка праця.

А коли ви, на додачу до того, що спинаєтеся нагору з таким тягарем, відчуваєте, що будь-якої миті якийсь тип з пугачем у руці може почати по вас смалити та перетворити ваші штани на решето, — то вже не просто праця, то — справжнє пекло. Коли я дістався наступного сходового майданчика, з мене струменів піт.

Щойно піднявшись туди, я скористався ліхтариком. Сходовий майданчик був схожий на той, що унизу. Та сама кількість дверей. Я увійшов до кімнати, що прилягала до задньої стіни будинку, та звалив Блонді на підлогу.

— Спробуй-но розходитися, — сказав жінці. — Ми ще не вдома.

Залишивши Блонді свого ліхтарика, я знову вийшов на сходовий майданчик. Тоді перехилився через поруччя та вистрілив у долішню темряву. Подумав, може, тим хлопцям унизу хотілося, аби їх трохи полякали. Однак натомість вони налякали мене самого. З пітьми пролунав гучний постріл, і відчувся легкий повів повітря — то куля промайнула коло мого обличчя. Я відсахнувся назад, пересунувся вбік і ще раз вистрілив, але цього разу цілив у долішні сходи, де саме зараз мали бути прийшлі бандити.

Одразу два пістолети вистрілили у відповідь, і якби я не розпластався долілиць, то вже, напевне, зловив би кулю. Це мене не надто тішило — ті хлопаки добре зналися на стрільбі. Я попластував до кімнати і тихенько причинив за собою двері.

Можливо, те товариство поки не поспішатиме зайти сюди. Я не мав певності щодо того, скільки набоїв у мене ще залишилося, тому вважав за краще не витрачати їх намарно.

Узявши ліхтарика, я оглянув кімнату. Першим, на що впало кружальце світла, була важка шафа. Я підійшов та заходився відсувати її від стіни.

Блонді зіп'ялася на ноги і рушила до мене. Хоча її обличчя й було скривлене у гримасі, я сказав би, що вона переповнювалася рішучістю діяти.

— Не поспішай, — мовив їй. — Я й сам упораюся... ти ліпше подбай про себе.

Те, що вона на це відказала, не надається до друку. У взаєминах із такими жіночками, як Блонді, є певна перевага — вам немає потреби турбуватися про свої манери. Ми разом пересунули ту шафу через усю кімнату та підперли нею двері. Це мало затримати нападників на якийсь час.

Я підійшов до вікна та визирнув назовні. Унизу чорніла річка. На тій темній воді я міг розрізнити лише маслянисте відображення місяця, що проглядав з-за хмар. Падати було достобіса далеко.

Я обернувся до Блонді.

— Умієш плавати, сестричко?

— Еге ж, — озвалася вона, — та у цьому вбранні я плавати не збираюся.

Ну що за жінка!

Я запалив цигарку.

— Схоже, тобі таки доведеться поплавати... хіба що сюди з доброго дива нагодяться копи, — сказав я. — Ті хлопці за дверима налаштовані серйозно.

Блонді, промайнувши повз мене, підійшла до вікна та визирнула назовні. Я відчував запах її парфумів. Вона розвернулась та поглянула на мене.

— Донизу далеченько, — голос жінки ледь чутно затремтів.

«Хай яка вона вона є, — подумки відзначив я, — та відваги має доста».

А вголос промовив:

— Просто відштовхнися та стрибай... не стільки того діла. А я — за тобою. Ти ж бо не хочеш зостатися тут і підставлятися під кулі, правда?

Вона смикнула додолу застібку-блискавку своєї сукні, та впала до її ніг, і Блонді переступила через неї. Тоді рвучко поскидала з ніг туфлі. Блонді належала до числа тих жінок, які завжди носять чорну спідню білизну. У темряві кімнати я міг розрізнити лише білину її плечей і нічого більше.

І тут за дверима пролунало три несамовито гучні постріли. Почулось, як кулі ляскають у протилежну стіну. Тоді хтось почав штовхати двері. Саме час нам забиратися звідси.

— Ну ж бо, крихітко, гайда назовні, там буде прохолодніше, — сказав я. — Просто сядь на підвіконня та звісь ноги назовні.

Вона піднялася на підвіконня, постояла, відновлюючи рівновагу, а тоді всілася, виставивши ноги у порожнечу за вікном. Підтримуючи Блонді, я поклав руки на її стегна і відчував, як її проймає дрож.

— Не будь дурненькою, — стиха промовив їй на вухо. — Я піду одразу за тобою. Просто глибоко вдихни... і стрибай.

Я зіштовхнув її з підвіконня та нахилився, щоби подивитися, як вона падає. Жінка поринула додолу, у темряву, і зрештою я почув гучний сплеск води. А тоді плигнув слідом за нею.

Чи була та вода