Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

class="v">а чернець у дворі навколішки стояв

і чекав коли книжки подадуть ознаки життя.

І нарешті якогось ранку сторінки почали

на вітрі злегка шурхотіти

здавалося то бджоли зароїлися на дахах

а він заплакав бо книжки розмовляли.

Кант двадцятий

Спершу краплі розгойдували гілки

а ми за вікном чекали

щоб вода омила листочки зісподу.

Потім лило наче безодні небесні розкрилися

а ми поставили склянку на підвіконня

щоб виміряти опади в сантиметрах.

О четвертій визирнуло сонце

і на вікні виблискувала склянка

повна доверху дощової води.

Ми з братом випили по півсклянки кожен

а потім порівняли воду колодязну земну

і воду з неба котра м’якша

але відгонить блискавками.

Кант двадцять другий

Восени

як дерева стояли голі

одного вечора хмарою

налетіли птиці

геть потомлені

і всілися на гілках.

Здавалося листя повернулося

і тріпоче на вітрі.

Кант двадцять третій

Фійка[16] є павутинням

шовковою лійкою

серцем усіх квітів

фійка є дверима

що ведуть у незнане

або муром

який мусиш звалити.

Є фійки веселі

фійки геть навіжені

вузькі й широкі фійки

два шеляги варті фійки

балакучі або недоріки

і такі що позіхають

не здобудуться на слово

хоч клин їм теши.

Фійка то верховина

цукровим снігом укрита

ліс яким вовки блукають

підвода що коней тягне.

Фійка порожня китиха

повна чорного мороку і блищаків

вона гніздо жвавого щиглика

його нічна вдяганка

пічка в якій все згорає.

Фійка як та мить настане

є лицем Господа

Його вустами.

Далебі з фійки вийшов світ

з деревами хмарами і морями

люди вийшли один по одному

всі племена і раси.

І навіть фійка як така вийшла з фійки.

Вадлива фійка!

Кант тридцять п’ятий

Вода вогонь а потім попіл

і кістки в золі

тремтить повітря навколо Землі.

Де зелене листя трава горошок

що жіночі пальці лущили зі стручків?

Де троянди й гітара собаки й коти

камені і живоплоти

вуста що співають календарі й річки

і перса повні молока? Де чарівні казки

якщо згашені свічки більше не світять?

Де дівся Час із сімома днями тижня

з биттям годин і цоканням секунд?

Сонце обертається і посуваються тіні

речей що стоять на місці.

А де в цьому я? Такий собі я?

Венеція що втопилась

лежить купою білих кісток на дні моря.

Але настане день коли з врат небесних

впаде на нас голос у хмарах куряви.

Він накаже виступити вперед тій особі

яка все чисто винайшла

колесо годинник цифри

а також прапори на вулицях.

Тоді встане також Адам і з піднесеною головою

піде під Велике Світло

щоб сказати де мед який він нам дав

на кінчику меча.

Зі збірки

~ Час Мандрів ~

До року 2000

Режисер Наумов за всяку ціну хотів узяти інтерв'ю в Молотова, якому на той час був дев'яносто один рік. Режисер доручив своїй секретарці влаштувати зустріч, але та по кількох днях перемовин спромоглася тільки вмовитися про побачення на «Мосфільмі» з онукою Молотова. Незмінний міністр закордонних справ Сталіна був на пенсії, він ніколи нікому не давав інтерв'ю. Мало хто знав навіть, де він мешкає. Онука виявилася приязною мініатюрною жіночкою, віком під сорок років. Після тривалого обговорення кіно й важливості свідчень, які дозволили би відслонити завісу таємничості, що вкриває певні історичні факти, мова зайшла про Молотова і славетну конференцію трьох великих лідерів у Тегерані в супроводі їхніх міністрів закордонних справ. Для того, аби включити у свій фільм правдиві подробиці, Наумов конче потребував зустрічі з Молотовим. Переконана аргументами режисера, онука врешті-решт дала йому номер телефону й адресу свого діда.

Зустріч з онукою відбулася в п'ятницю вранці, а вже в другій половині дня Наумов подзвонив на телефонний номер, який від неї одержав. Йому відповіла жінка поважного, судячи з голосу, віку — імовірно, медсестра.

— Я режисер Наумов, — представився він. — Я хотів би поговорити з В'ячеславом Михайловичем.

— В'ячеслав Михайлович спить, — сходу відповіла жіночка.

— Коли я можу перетелефонувати?

— За годину-півтори. Однак поговорити з ним ви не зможете.

— Чому?

— Він не дає інтерв’ю…

— Я хотів би принаймні обмінятися кількома словами по телефону.

— Хоч би й погодився В’ячеслав Михайлович, це було б складно, бо він зле почувається.

— Подзвонити мені порадила його онука… Я спробую знову за годину-півтори.

Він справді перетелефонував. Йому відповів той самий жіночий голос.

— В’ячеслав Михайлович прокинувся?

Жінка відповіла дещо ніяково:

— Я спробую виступити посередницею. Ви говоріть до мене, а я до нього. Що Ви хочете, щоб я йому сказала?

— Що я знімаю фільм про Тегеранську конференцію й мені було б важливо зустрітися з В’ячеславом Михайловичем.

Жіночка відклала слухавку, після чого Наумов мусив тривалий час чекати на неї. Якоїсь миті він почув вигуки, сенсу яких, однак, не спромігся розібрати. То, безперечно, був голос жіночки, яка поверталася до телефону. Відтак розмова відновилася.

— В’ячеслав Михайлович згоден. Приходьте завтра вдень.

Наумов був наляканий несподіваним успіхом — зокрема тому, що мусив домовитися з онукою, щоб разом поїхати на побачення з її дідом.

О другій пополудні, у суботу вони виїхали з Москви і прибули в сільську місцевість, де розташувалася велика кількість урядових дач під охороною міліції. Вони проїхали контрольно-пропускний пункт і зупинили машину, де сказала онука — перед дерев’яним будиночком із мансардою. Фасад його був пофарбований у коричневий колір, так що двері зливалися зі стіною. Їх одразу провели в невеличкий