Тоніно Гуерра - Сад забутих плодів

подався на П’яцца Ґранде. Я побачив уперше неонові рурки; а перед двома кав’ярнями замість дерев’яних розкладних стільців стояли залізні крісла. Але люди в тих кріслах іще так само трималися разом, щоб починати життя заново. Через кілька років щось змінилося: чорне вороняче крило почало шмагати повітря, і страх оглушив нас, прослизнувши в наші вуха.

Синьйоре міський голово, я досі вимірюю свій простір від центру цієї площі. Навіть якщо я їду до Москви або в спекотну Грузію, я розраховую відстані, чітко усвідомлюючи, що єдино важливими є ті лічені кілька кілометрів, які я хлопчиком подолав пішки або на велосипеді від площі до моря, від площі до найближчих пагорбів. Далекі перельоти є подорожами пасивними чи, радше, ментальними. Справдешніми є тільки перші кілометри, пройдені пішки, і навіть нині я попередньо обмірковую путь, якщо з площі мені треба дістатися моря. Простіше зважитися вирушити до екватора або на Північний полюс, оскільки ті відстані належать до царини магії. Десять кілометрів натомість є нескінченними. П’яцца Ґранде є центром усіх обширів, мені подарованих; і тобі, міський голово, і решті їх теж подаровано. Ось чому я прошу тебе вийти на балкон і пильно придивитися до цього основоположного прямокутника твого власного та інших життів. Точку відправлення і прибуття, постійне мірило дій і відліку не можна залишити без уваги, сюди маєш скеровувати жар своєї зосередженої турботи. Нині — більшою мірою, ніж будь-коли, адже зараз людське спустелення поширюється туди, де не так давно люди зустрічалися й обнімалися. Страх, злітаючи з отруйного хвоста скорпіона, чигає на нас за кутами будинків. Ми маємо подолати ці кути і знову стати майданною спільнотою. Страх є другом телевізорів і сімейного егоїзму. Ми поглинаємо м’ясо й зображення, а тим часом голос, що лине з апаратів, заповнює недомовки між чоловіками й жінками, між батьками й дітьми. Отож маємо йти туди, де слово повертається в наші вуста, а зображення проростають у нашій уяві.

Синьйоре міський голово, учора мені наснилися поспіль два різних сни. Обидва рази я бачив у них прямокутник П’яцца Ґранде, але щоразу — по-іншому. У першому сні я бачив, що мури будівель — як свого часу — замкнулися навколо городів. І я питав себе, чи не варто було б, справді, зірвати бруківку й насадити прямокутниками капусту, часник, соняхи. Я бачив, як містяни походжали стежками й нахилялися перевірити, чи городина вже достигла, чи не час її збирати. Вони всміхалися й обмінювалися листочками. Тоді мені привиділася площа такою, як тепер; але на ній було на одне дерево більше — вишня на розі в одну мить викинула листочки, потім зацвіла, тоді зарясніла плодами, і нарешті зосталася голою, готовою вбратися у снігові мережива. І тоді я сказав: «Це можливо!» І це, і деякі інші штуки. Серйозні й похмурі кам’яні дуби могли б ожити на Різдво, усіявшись дрібненькими блискітками — так, наче міріади світлячків спустилися з неба на П’яцца Ґранде. Тільки не оті барвисті пластикові кульки, що імітують отруйні плоди. Чимало всього можна вигадати. Зокрема — музика. Принаймні в неділю об одинадцятій ранку й, можливо, в усі дні, вечорами, коли сутінки тягнуться за черевиками поодиноких перехожих, а туман обгортає серпанком вуличні ліхтарі, нехай лунають із прилаштованих серед гілок гучномовців вальси Штрауса або Фаїні. Щоб урядувати, треба знову стати дітьми.

Любий міський голово, час тобі почати дослухатися до голосів, що видаються зайвими; треба, щоб у твій мозок, зайнятий довжелезними каналізаційними трубами, і мурами шкіл та госпісів, і асфальтом, і прасками, і таблетками для лікарень, треба, щоб у твій мозок — практичний і налаштований здебільшого на матеріальні потреби — проникло дзижчання комах. Ти маєш молитися, щоб на цю площу прилітали лелеки або тисячі строкатих метеликів; ти маєш наповнити наш зір запоруками великої мрії, ти маєш кричати, що ми зведемо піраміди. Байдуже, якщо ми їх насправді не збудуємо. Суть у тому, щоб розбудити бажання, тягнути нашу душу на всі боки так, як ніби вона може розширюватися до нескінченності… І ось уже летить хмара метеликів, ось ми всі залишаємо домашні сідала й вузькі рамки віконних біноклів. Ми повертаємося в центр площі, щоб разом радіти видовищу. Великими є ті насолоди, яких зазнаєш, вбираючи вибухи загального захвату. Тільки в такий спосіб може відродитися чудова казка нашого і твого краю.

Кілька кантів зі збірки

~ Мед ~

Кант п’ятий

Пірин Бджолій по батькові ім’я одідичив

а батько од діда свого батька

і так у роду Бджоліїв Пірини завжди пробували

і мед виробляли

що м’ятою духмяніє.

Хатинка на косогорі

далеко стоїть від села й долини.

Ви не знаєте як в Америці навесні

в яблуневі й персикові долини цілісінькі валки заходять

вулики везучи

повні квіткових звідниць бджіл

адже гілки самі не сходяться щоб кохатися

і зронити крапельку всередину чашечки.

Оце Піринове ремесло навесні

возить він вулики квітучими долинами

і чекає в затінку доки гузки бджіл

пожадливі нетерплячі запліднять квіти.

Ось звідки беруться фрукти а інакше

не було б ні персиків ні яблук геть нічого.

Кант восьмий

Цього року сухе листя тримається на гілках

бо нема бодай подиху вітерцю

і дерева стоять наче ватри фокаріни[15].

Під Монтебелло в долині Марек’я

стоїть монастир замкнений від ста років

з горіховим гаєм у дворі.

Ми з братом пролізли у вилом

аби пройтися під тими деревами що тримали

червону хмару на своїх гілках.

А коли ми вдарили в дзвони

відлуння передзвону струснуло листя

і враз усі дерева зробились голі.

Кант дев’ятий

Дощ чи не сто днів періщив і вода що просякла

коріння трав

проникла в бібліотеку і скупала святі слова

замкнені в серці монастиря.

Коли ж розпогодилося знов

Саят-Нова що молодший з ченців

драбиною підняв на покрівлі усі книжки

розгорнувши їх щоб сонце і гаряче повітря

висушили вологий папір.

Літній місяць прийшов