Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

виконувати всі доручення хазяйки. М-с Брейсбрідж здавалася своїй майбутній покоївці трохи суворою, суховатою, але попри все це Дженні була захоплена її енергією і владними манірами.

О восьмій годині вечора Дженні сказали, що цього дня вона вже вільна. Вона запитувала сама себе, невже справді її знайшли придатною покоївкою для такого великого, багатого дому, і була захоплена тим, що так чудово влаштувалась. Хазяйка доручила їй для початку почистити коштовні речі й дрібнички, які прикрашували будуар, і хоч Дженні працювала старанно й ретельно, вона не встигла закінчити всього до восьмої години. Вона поспішала повернутись додому, радіючи, що зараз скаже братові, яку посаду вона знайшла. Тепер мати може приїхати до неї в Клівленд. Тепер її дочка буде з нею. Тепер вони насправді заживуть по-новому, і це нове життя буде набагато легше, краще й радісніше, ніж минуле.

За пропозицією Басса Дженні написала матері, щоб та приїжджала негайно, а приблизно через тиждень вони підшукали й найняли придатний будиночок. М-с Герхардт з допомогою дітей уклала немудрий хатній скарб, а разом з ним і меблі, які всі вмістилися на одному фургоні, і за два тижні вони оселилися в новому приміщенні.

М-с Герхардт завжди так хотілося жити в гарному, затишному будинку. Міцні й красиві м’які меблі, товстий килим приємного теплого кольору, багато стільців, крісел, картини, кушетка, піаніно — все життя вона мріяла про ці прекрасні речі, але в неї ніколи не було можливості здійснити свої мрії. І все ж вона не впадала у розпач. Можливо, колись на своєму віку вона ще втішиться всім цим. Либонь, ось тепер щастя всміхнеться їй.

Приїхавши до Клівленда й побачивши, як радіє і сяє Дженні, м-с Герхардт зовсім була втішена. Басс запевнив її, що вони чудово проживуть всією сім’єю. Він одвіз їх до себе, а потім наказав Джорджу повернутись на вокзал і привезти багаж. Від грошей, які сенатор Брендер прислав Дженні, у м-с Герхардт ще лишалося п’ятдесят доларів — на це можна придбати в розстрочку деякі меблі, яких не вистачало. Басс вже вніс квартирну плату за місяць наперед, а Дженні останні вечори тільки й робила, що мила підлоги й вікна, і навела в новому домі ідеальну чистоту. Тепер, першого вечора, в них було два нових матраци й ватні ковдри, постелені на бездоганно чистій підлозі; нова лампа, куплена в сусідній крамниці; ящик, який Дженні позичила в бакалійній крамниці для господарських потреб і який поки що замінював м-с Герхардт крісло; на вечерю й на ранок був хліб і трохи ковбаси. До дев’ятої години вони сиділи й будували плани на майбутнє, потім всі, крім Дженні й м-с Герхардт, полягали спати. А мати з дочкою все розмовляли, причому вирішальне слово належало Дженні. Мати почала почувати себе в якійсь мірі залежною від дочки.

За тиждень увесь будинок приведений був до ладу, купили дещо з меблів, килим і потрібний кухонний посуд. Найприкрішим було те, що довелося купити грубку, — де був ще один великий видаток. Менші діти пішли до школи, але було вирішено, що Джордж повинен знайти роботу. Дженні й м-с Герхардт болісно переживали всю несправедливість цієї жертви, але не знали, як їй запобігти.

— Подбаємо, щоб він учився наступного року, — сказала Дженні.

Як не благополучно, очевидно, починалося нове життя, але витрати родини майже дорівнювались прибуткам, і рівновага бюджету вічно була під загрозою. Басс, який спочатку був втіленням великодушності, незабаром оголосив, що вистачить, якщо він даватиме до спільного казана чотири долари, за кімнату й за харчування. Дженні віддавала увесь свій заробіток і запевняла, що їй нічого не потрібно, тільки б за її дівчинкою був належний догляд. Джордж знайшов посаду хлопчика в крамниці, одержував два з половиною долари на тиждень і спочатку охоче віддавав їх матері. Пізніше було вирішено ради справедливості залишати йому п’ятдесят центів на дрібні витрати. Герхардт, який все ще самотньо працював далеко від родини, надсилав поштою п’ять доларів, кожного разу нагадуючи, що треба потроху відкладати гроші для сплати старих боргів у Колумбусі, які й досі лежали на його сумлінні. Отже, загальний прибуток становив п’ятнадцять доларів на тиждень, і на ці гроші треба було годувати й одягати всю родину, платити за квартиру, купувати вугілля й щомісяця вносити по три долари за придбані в розстрочку меблі, які коштували п’ятдесят доларів.

Як це робити? Нехай люди забезпечені, які часто й охоче міркують про те, що таке бідність з соціальної точки зору, дадуть собі труд поцікавитись відповіддю на це запитання. Тільки квартирна плата, вугілля та освітлення поглинали кругленьку суму — двадцять доларів на місяць; на їжу — ще одна, на жаль, неминуча стаття видатків — витрачалось двадцять п’ять доларів; на одяг, внески за меблі, різні збори, потрібні ліки й таке інше повинно було вистачити п’ятнадцять доларів, що залишались, а в який спосіб — це нехай підкаже забезпеченому читачеві його палка уява. Так чи інакше, кінці зводилися з кінцями і поки що Герхардти жили в полоні надій і вважали, що їм живеться чудово.

У цей час їхня родина могла служити достойним прикладом скромної й чесної працьовитості. М-с Герхардт, що працювала, як служниця, й не одержувала ані найменшої нагороди — ні одягу, ні розваг, ні чогось іншого, — кожного ранку прокидалася удосвіта, коли всі ще спали, запалювала вогонь і починала готувати сніданок. У тонких зношених пантофлях, в які доводилося підкладати газетний папір (інакше-бо вони спадали з ніг), вона нечутно ходила по кімнаті і часто, з безмежною ніжністю поглядаючи на Дженні, Басса і Джорджа, які міцно спали, від усього серця бажала, щоб їм не доводилось вставати так рано й працювати так важко. Часом, раніше ніж розбудити свою улюбленицю Дженні, мати вдивлялася в її стомлене, бліде обличчя, таке спокійне уві сні, й гірко журилась, що доля так жорстоко скривдила її. Потім ласкаво торкалася плеча сонної й пошепки вимовляла її ім’я, поки Дженні не прокидалась.

Коли діти вставали, сніданок був уже готовий. Коли вони ввечері поверталися додому, їх ждала вечеря. М-с Герхардт нікого з дітей не обминала увагою і піклуванням. З маленької внучки вона не спускала очей. Вона запевняла, що їй самій не потрібні ні сукні, ні черевики, — адже хтось із дітей завжди може піти й виконати будь-яке її доручення.

З усіх дітей одна Дженні цілком розуміла матір і, ніжно кохаючи її, з усіх сил намагалася їй допомогти.

— Мамусю, дай я це зроблю.

—