Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

class="p1">Таким було моє перше враження від прочитаного некролога в «Фольєтто».

Але потім я подумав, що той горопаха загинув, звісно, не через мене, і від того, чи повернусь я додому живий і здоровий, він уже не воскресне. А скориставшись його смертю, я не тільки не ошукаю родичів небіжчика, а навпаки — дам їм надію побачити його колись: якщо помер я, а не він, то для них він лише пропав безвісти.

Лишалися дружина й теща. Як я міг насправді повірити, ніби вони журяться за мною, ба навіть невимовно страждають, як розписував це Жайворонок у своєму некролозі! Адже варто їм було ледь-ледь підняти ліву повіку небіжчика, аби відразу переконатися, що то не я. А звісно, коли б дружина цього не хотіла, то не визнала б отак ураз чужу людину за свого чоловіка. Чому вони так поквапились «розпізнати» мене? Чи не сподівається раптом Маріанна Пескаторе, що Маланью розжалобить моє самогубство, і докори сумління змусять його прийти на поміч бідній вдові? Та коли дружина і теща вдоволені, то я й поготів!

Помер? Утопився? Чудово! Поставити хрест на всьому і нема про що й говорити!

Я встав, потягнувся і зітхнув з великою полегкістю.

8. Адріано Меїс

Отож не задля того, аби дружину й тещу ошукати, бо ж вони вочевидь самі схотіли ошукатись, а тільки підкоряючись долі та своїм власним бажанням, я почав створювати з себе іншу людину. Така легковажність не заслуговує схвалення, однак у моєму конкретному випадку її, може, й осуджувати не варто.

Той жалюгідний Маттіа Паскаль, якого всі вважали потопельником, наробив стільки дурниць, що загинути в млиновому шлюзі було б для нього й справді доречно, кращої долі він і не заслуговував.

Я хотів, щоб тепер у мені не зосталось і найменшого сліду від нього — не тільки зовні, а й внутрішньо.

Нині я один, як палець, і не може бути на землі самотнішої людини. Я не маю ніяких обов’язків, я вільний, оновлений, сам собі господар, не обтяжений минулим. Стою віч-на-віч з майбутнім, і ніхто й ніщо не завадить мені будувати своє майбутнє таким, яким я хочу.

Крила б мені! Як легко стало!

І ті приписи, які прищепило мені минуле життя, мене тепер зовсім не обходили.

Слід знайти себе, виробити новий світогляд, нітрохи не рахуючись із сумним досвідом небіжчика Маттіа Паскаля.

Усе залежить від мене: я сам можу і мушу стати творцем свого оновленого буття у тих межах, які вкаже мені доля.

«І насамперед, — казав я собі, — я дорожитиму своєю волею, ходитиму з нею на прогулянки тихими і завжди новими шляхами і не дозволю їй надягати на себе надто важкої одежини. Заплющу очі і пройду мимо, коли надокучить споглядання картин життя. Шукатиму втіхи в предметах, які називають бездушними, шукатиму чудові краєвиди, спокійні, приємні місця, поступово перевиховаю і цілковито зміню себе, вчитимусь наполегливо, з любов’ю, щоб одержати зрештою право вважати, що не тільки вік звікував двічі, а й прожив за двох різних людей».

Ще в Алензі, за кілька годин до від’їзду, я зайшов до перукаря поголитися. Спочатку хотів за одним разом позбутися бороди й вусів, але, подумавши, вирішив поки що вуса лишити, боячись викликати підозру в цьому невеличкому селищі.

Перукар був іще й кравцем. Старий, згорбатілий, бо звик роками сидіти, зігнувши спину. У нього наче й ребра склеїлись. Окуляри носив на кінчику носа. Певне, доводилось йому частіше шити, ніж бороди голити. Озброївшись великими кравецькими ножицями, він, ніби ангел, що карає грішника, накинувся на мою розкішну бороду, яка вже мені не належала. Я боявся зайвий раз дихнути, заплющив очі і лиш тоді їх розплющив, як відчув, що мене термосять за плече.

Добродій кравець-перукар стояв переді мною весь спітнілий і подавав мені люстерко, щоб я побачив, як чудово він попрацював.

Цього ще мені бракувало!

— Ні, ні, дякую вам, — відсахнувся я. — Покладіть люстерко на місце, я не хочу лякати його.

Він аж очі вирячив:

— Кого?

— Та оце ж люстерко! Яке гарненьке і, либонь, старовинне…

Люстерко було кругле, з костяною, оздобленою інкрустаціями ручкою. Яка його історія і як воно потрапило до цього кравця-перукаря? Зрештою я підніс люстерко до свого обличчя, аби не розчаровувати майстра, який і досі не отямився від подиву.

Чоловік справді попрацював на славу!

Після цих перших тортур я побачив, яке чудовисько з'явиться на світ, коли й усі інші прикмети Маттіа Паскаля доведеться геть змінити. Ось іще один привід ненавидіти його! Малюсіньке, гостре, вдавлене підборіддя, що стільки років ховалося під густою бородою, здалося мені особливо зрадливим. І віднині муситиму тримати цей страм навидноті! А який ніс дістався мені в спадок! А око?!

«Ой, кляте око! — подумки нарікав я. — Воно ж і на новому моєму обличчі в захваті дивитиметься вбік! Що вдієш? Найліпше — сховати його під темними окулярами. До того ж окуляри нададуть мені, сподіватимусь, приємнішого вигляду. Я відрощу собі довге волосся, і тоді гарне високе чоло, окуляри та голене обличчя зроблять мене схожим на німецького філософа. Носитиму сурдут і крислатий капелюх».

Вибору я не мав: така зовнішність вимагала, щоб я був філософом. Ну що ж, трохи терпіння, трохи зусиль, і я озброюся скромною усміхненою філософією і йтиму з нею своїм шляхом серед бідолашного людства, яке, попри всі мої намагання, завжди здаватиметься мені дещо сміховинним і убогим.

Нове ім'я підказали мені в поїзді, що кілька годин тому відійшов від Аленги до Туріна.

Я їхав з двома синьйорами, які збуджено сперечалися про християнську іконографію. Вони, певне, розумілися на ній, не те, що я, неук.

В одного з них, молодшого, обличчя заросло шорсткою чорною бородою, він з великим задоволенням доводив, що Ісус Христос мав дуже непривабливу зовнішність. Це підтверджується, палко говорив він, давніми свідченнями великомучеників Юстіна, Тертуліана та ще чиїмись. Він говорив глухуватим голосом, який дивно контрастував з благородним обличчям.

— Так, так, потворний! Навіть Кирило Александрійський, саме Кирило Александрійський твердить, що Ісус Христос був найпотворніший з усіх людей!

Його співрозмовник, щуплявий дідок, спокійний, аскетично блідий, але з тонкими іронічними зморшками в кутиках рота, сидів згорбившись, з витягнутою шиєю, мовби підставленою під ярмо. Він твердив, що давнім свідченням вірити не можна.

— Річ у тім, що в перших століттях церква намагалася сприймати передусім вчення і дух свого натхненника і надто мало, справді надто мало, думала про його тілесну