Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

ГЛАВА 16

Після обіду Сольгард вирішив виконати обіцянку. Повів мене за одну з небагатьох щільних стін на тому ж поверсі, де ми трапезували.

– Більшість наших приладів включаються від особистої енергії, а оскільки ти моя дружина, то наші візерунки мають відгукуватися і тобі. Але, будь ласка, не намагайся без мене. Це може бути небезпечно.

У приміщенні з відкритими вікнами, яке я охрестила кухнею, стояли безліч зовсім незнайомих приладів.

Обіймаючи ззаду, чоловік прикладав мою руку до спеціальних символів, що теж дуже нагадували ті, якими наповнився весь Драххан. Показував, де і як загоряється ввімкнення, куди в жодному разі не можна пхати пальці, розповідав, який прилад для чого потрібен.

Дихання торкалося моєї щоки, не даючи зосередитися. Але я не збиралася сидіти без діла, оплакуючи свою долю. Коли вже потрапила сюди, коли вже стала дружиною синявого Намісника... краще дізнатися про його світ якнайбільше.

А почати – із простого. Ось приготую якось йому обід, розпитаю про важливіше...

– Мені час, – з жалем розтиснув обійми Сольгард. Розгорнув мене до себе: – Я радий, що ти цікавишся нашим... життям. Але без мене, повторю, не намагайся нічого запустити.

Я підняла голову, маючи намір кивнути, але завмерла, виявивши його губи прямо перед собою.

Повільно, ніби хижак, що заганяє здобич, він скорочував відстань між нами, поки раптом не опинився зовсім поруч.

Йому подобалося! Подобалося грати, подобалося піддражнювати мене і розбурхувати якісь глибокі струни, що несподівано відгукувалися.

Гарячі губи зім'яли мої, я опинилася притиснута до стіни потужним тілом. І раптом ясно зрозуміла: він легко міг би примусити, я навіть смикнутися не встигла, якби він захотів! І ніхто в порожньому будинку не поспішав би мені на допомогу!

Але він не хотів. Йому приносила задоволення ця гра, передчуття близькості і щось ще...

«Ти полюбиш мене!»

Він справді гадає, що зможе цього досягти? Чи моя відмова викликала в нього азарт?

І, зрештою, він справді дуже непоганий собою... І ці широкі плечі...

Я й не помітила, як із задоволенням провела по них руками.

Еллінге міцніше притиснув мене до себе. Губи горіли, відкривалися назустріч, я вбирала його запах, усвідомлюючи, що це мій мужчина. Мій чоловік. Відтепер і назавжди.

– Ось бачиш, Іві, – шепнув тихо, – все не так страшно, навіть приємно, правда? Але я тобі покажу набагато більше...

М'який, хриплуватий тон викликав несподівані мурашки, що розбігалися по шиї, плечах. Еллінге все мучив і мучив мої губи, і, якби не притискав до стіни, я, напевно, не змогла б стояти.

Так ось що таке справжній поцілунок! Той, у якому розчиняєшся, перестаєш розуміти, де знаходишся... взагалі на якийсь час вилітаєш з реальності, відчуваючи тільки гарячі губи і дихання з особливим, чоловічим присмаком...

– Чекай на мене, – шепнув чоловік, і я мимоволі здригнулася.

Однак повернувся Еллінге пізно – коли я вже спала, а не просто вдавала. Почула тільки, як він ліг поряд. Відчула на собі його погляд, руку, що ледь торкалася шкіри. Звук ніби вдихнув запах волосся.

А наступного дня до нас прибули Уліна з Краффом.

Я прокинулася раніше за чоловіка. Якийсь час розглядала його – сильні м'язи плечей, наче перевиті венами. Пружний живіт, зігнуту ногу, що вибилася з-під ковдри. Так хотілося торкнутися, роздивитися...

Але я поспішила залишити небезпечну територію.

Мені починала подобатися ця хитка рівновага, витримка, з якою він дотримується обіцянки. Навіть те, що він справді вирішив залицятися до мене, ці танці, обійми, поцілунок.

У душі прокидалося передсмакування, і хотілося продовжити його.

Сольгард стільки робив заради мене. Це суперечило всьому, що я знала про драххів. Але я чудово пам'ятала його слова, все, чому мене вчили. Йому просто підійшов мій візерунок. Я єдина, хто може народити йому дитину.

Але вони, драххи, позбавили нас права вибору. Вони прийшли на наші землі та воюють за наших жінок, залишаючи свої візерунки. Назавжди розлучають із рідними.

І поки він готовий йти на поступки, можливо, мені вдасться з'ясувати якомога більше.

Еллінге не кликав гостей нагору – навпаки, спустив мене тим самим незрозумілим способом униз, на другий поверх, де виявилася ще одна їдальня. Цього разу очевидно, що для прийомів: затишок поступався місцем пишності та багатству.

Вона була величезною, але все ж таки зали не перетікали один в інший, як на верхніх поверхах. Видно були цілком щільні стіни з дверима, які роз'їжджалися ніби самі собою. Все в тій самій синій гамі, наче на кожному кроці нагадуючи, що це колір Намісника. Його Маньє.

Уліна з Краффом увійшли знизу, з відкритих сходів. Я кілька хвилин дивилася на витончені скляні перила, намагаючись утихомирити непрохані думки.

Сходи вниз. Десь там, напевно, знаходиться вихід.

Воля!

Гостре бажання зірватися з місця, вирватися з цієї хіррової клітини на якусь божевільну мить захлеснуло. Я буквально змусила себе розслабитися, видати комплімент оксамитовій синій сукні Уліни.

Вона повернула моїй червоній: я якось не подумала, що теж варто одягнутися у кольори чоловіка. І добре, були б із нею надто схожі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно