Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

як і він, перейнята тим духом «будучини»: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, ніж сам в силі дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народу поліпшити, усунути хиби суспільності? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачепився він один, заки зайшов він до мети? Яка сила його характеру й яка в нього мораль? Такі вони всі, оті модні філософи і реформатори, що не хотять узнавати долі й недолі – і те, що всі однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а мені здається, що й думка більшості.

– Я думаю інакше, вуйку! Мені здається, що обов'язок кожного чоловіка є противитися тому, що показалося неправим і погубним, а зате приймати те, що подає здібний ум. Допровадити оту упряму більшість до пізнання правди й обов'язків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча і занадто принадна, щоб їй мало що не всі не корилися, хоч душа його – то самолюбство. Хотівши йому вічно коритись, ми не вийшли би ніколи з темряви і з брехні!

– Так Орядин каже?

– Може, і він каже.

– І ти віриш в те?

– Вірю. Так само, як в існування ідеальних вимог життя.

Він помовчав хвилину.

– У кожного свої думки, – сказав опісля з притиском. – Я тобі бажаю щастя, щиро бажаю тобі його, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти літаєш занадто високо думками, а ліпше було би держатися землі і йти давнім убитим шляхом. Держись, щоб не поховзлася в житті, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла, замість моралі добра, моралі зла в серце.

Замовк і піднявся з місця.

І я замовкла та поволіклась за ним у хату.

Побачившись наостанку сама в своїй кімнаті, я кинулась безмовно на постіль. О ні, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. «Зломився, зломився!» – була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, Боже, Боже! чи не лучче вмерти, як пірнути в бруд і погань?

Лучче вмерти…

* * *

Неустанно дзвенить мені в ушах початок так званої Mondscheinsonate[45] Бетховена, неустанно дзвенить. У тієї сонати цілком така сама пристрасна краса, вона так само нездужає на тугу, як і місячна ніч, перейнята чимсь демонічним, от як хоч би й моя душа тепер!

Справді, в мені прокинулось щось невмолимо строге. Наприклад: я не вагалася сказати вголос: «Ліпша смерть, ніж життя, опутане неміччю і брудом». І я вірю в це. Хто знає, може б, я була в силі подати йому і пістоль, коли б зажадав того від мене?

Але, може, він іншим стане? Ліпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи, може, стане буденним чоловіком? Іменно буденним чоловіком. Так воно й буде. Час все затре, і все буде добре.

Ух! що це за добро, на котрім лише час затре бруд!

Ні, моє серце відвернулося від нього. Брудом своїм завдав мені такого болю, як би вмер; однак смерть має в собі щось помиряючого, коли це дразнить і розриває душу. І чому не вмер уже радше!

* * *

Чим більше думаю над ним, тим більше нездужаю. Я цілком утомлена. Всі мої думки впились у його поступування супроти себе і других, і висновки їх нищать мене. Чому знеславився! Ах! І чому упадає тепер передо мною!

Та що! Він бив мене тими своїми вчинками.

Це ж кінець нашої історії. Тихий, беззвучний, відчутний кінець.

І чому піддався тій брудній силі, споганив себе безсильністю: чому забув, що я – його царівна?

* * *

Якась ненависть прокидається хвилями в мені проти нього… Чи справді проти нього, чи проти немочі? Цього я не знаю напевне. Часом маю таке почуття, як би він перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звір…

IV

(Геть-геть пізніше.)

У нас знов перебуває професор Лорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу його, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще нижчі від нього нехай не критикують його. Найліпше про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нім перемогла його гаряча натура.

Завтра Лорден від'їжджає.

Чого він слідить неустанно за мною своїми хитрими блискучими очима? І все «Лореляй» і «Лореляй» прозиває мене, а на самоті, мов на глум, каже мені, що я гарна!

* * *

(Знов пізніше.)

Цього вечора прикликала мене тітка до себе. Мала щось сказати.

Я пішла.

Вона сиділа коло столу і держала якийсь лист у руці. Видалася мені чомусь прибитою.

– Що вам, тіточко? – спитала я, занепокоєна. – Може, сталося з вами що немиле? Чи, може, одержали яку лиху вістку від Лени або від братів?

Вона усміхнулася на силу.

– Ні, – відповіла. – Нічого такого нема. Цим разом… то єсть, нині йде про… тебе.

– Про мене?

– Так! Подумай собі лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!

– Зі мною!.. – І усміхнувшися якимсь безвиразним усміхом, дивилась я на неї широко отвертими очима. – Лорден, тіточко?

– Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала, мабуть, про кого іншого? – Посліднє слово вимовила з притиском, і її очі вп'ялися ще гостріше в мене.

Я глянула на неї.

– Про іншого я не думала, а про це вже ніколи.

– Ну, бачиш, не одно діється несподівано. І я цього не надіялася. Ніколи в світі не надіялася цього. Лист прибув ще нині зранку, але я… я… не мала часу з тобою говорити об тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш його, те розуміється само собою!

При її послідніх словах обгорнуло мене несказанно гірке чуття, але заразом з тим піднялася вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очі заіскрилися.

– А коли я цього не вчиню?

У тітки очі замиготіли:

– Як?

– Тіточко, я не хочу за нього йти!

– Ти не підеш за нього?

– Я, тітко, я… я не піду за нього!

– І вільно спитати чому?

– Я не хочу його! Тіточко – я за нього? Я не можу!

– Ага! ти хочеш тим, певно, сказати, що його не любиш? – Вона сказала це з холодним усміхом і зовсім спокійно. – Ну, щодо того, то він твоєї любові і не жадний…

– Так?

– Так, моя кохана! Він вправді пише, що бажає для своєї хатини «голубки-господині», але це, розуміється, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статечний, не буде мріяти вже про любов. Це й не личило би йому. Він подає замість любові щось ліпше і щось таке, що може дівоче серце наповнити дійсною вдячністю. Він подає бідній сироті хліба, гарне становисько, поважання і значення. А