Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

— Навіть роялям треба іноді вийти провітритись, — відповів рояль.

Щебінь почухав потилицю. Тут він обов’язки виконав.

— Ну, гаразд, — сказав він.

Якийсь час він спостерігав за тим, як рояль шкутильгав мармуровими сходами вниз і зник за рогом. Дорогою рояль говорив сам до себе:

— Як гадаєш, скілльки часу в нас?

— До моста дійти вистачить. Клепки йому не стало би на ударника вивчитись.

— Алле ж він правоохоронець.

— То й шо?

— Бескиде.

— Шо?

— Нас можуть упіймати.

— Він нас не спинить. Нас Толоз відрядив.

— Звісно.

Рояль якийсь час чимчикував по калюжах, а тоді спитав сам у себе:

— Паді?

— Що?

— Чого я оце щойно бовкнув?

— Що бовкнув?

— Ну шо нас тас Толоз, цей, ну, відрядив?

— Ну-у-у... Гном нам сказав «підіть і візьміть піаніно», і гнома звати Толлозом, тож...

— Ага, ага. Так. Але... Він же міг нас зупинити, ну, знаєш, типу, це ж не шось аж таке, просто якийсь там гном нас відрядив...

— Може, ти просто трохи стомився.

— Може, шо й так, — вдячно відповів рояль сам собі. — Так чи так, а Толоз нас відрядив.

— Ага.

Толоз сидів у себе на квартирі й дивився на гітару.

Та замовкла, щойно Паді вийшов, хоча, коли прикласти вухо до струн, то можна було — і Толоз міг заприсягнутися, що це так, — розчути, як вони тихенько схлипують.

Тоді він обережно простягнув руку й торкнувся...

Акорд, яким озвалася гітара, був, м’яко кажучи, розладженим. Звісно, інструменти звикають до тих, хто грає на них багато років, та Толоз не пригадував, щоби вони кусали чужих. Паді на цій гітарі й дня не програв, але принцип, мабуть, був той самий.

У гномів була давня легенда про Сурму Риґла, яка озивалася, коли прочувала небезпеку і, з невідомої причини, хрін.

Була ж навіть анк-морпоркська легенда про самозвучний барабан у Палаці чи ще десь, який гамселив сам себе, коли Анком наближався ворожий флот? Легенди тієї вже кількасот років не згадували почасти через те, що настала Доба Здорового Глузду, а почасти тому, що ворожий флот міг би пересуватися Анком хіба якщо пустить попереду кілька загонів землекопів.

А ще була якась трольська історія про камені, які в морозну ніч...

Коротше кажучи, суть у тому, що там і сям згадувалися чарівні музичні інструменти.

Толоз знов простягнув руку.

«Я-да-да-да-да!»

— Гаразд, добре...

Кінець кінцем, крамничка та була якраз навпроти Невидної академії, і хай там що ті чарівники кажуть про статистичну флуктуацію у відповідь на закиди про говірких щурів чи ходячі дерева, витоки магії таки стаються. Але це не було схоже на магію. Це було щось давніше. Як сама музика.

Толоз розмірковував, чи не варто переконати їм... Паді повернути цю гітару в крамницю й купити натомість звичайну...

А з іншого боку, шість доларів — це завжди шість доларів. Щонайменше. Почувся грюкіт у двері.

— Хто там? — спитав Толоз.

Мовчанка з того боку була досить довгою, щоби змусити його гадати. Він вирішив спробувати:

— Бескид?

— Ага. У нас тут рояль.

— То занось.

— Довелося ноги й кришку відламати, ну і ще там те й се потроху, але ніби працює.

— То занось уже.

— Двері завузькі.

Паді, ідучи сходами за тролем, почув дерев’яний грюкіт.

— Спробуй-но ще раз.

— Ідеально.

Навколо того, що колись було одвірком, зяяла роялеподібна дірка. Толоз стояв поряд із нею з сокирою в руках. Паді оглянув масштаби руйнування.

— Що ви в біса робите? Це ж чужа стіна!

— То й що? Це й рояль чужий.

— Так, але... Не можна отак просто діри в стінах рубати...

— Що тобі важливіше, стіни чи правильний звук? — спитав Толоз.

Паді замислився. Щось у ньому казало: «Це якась дурість, це ж всього лише музика». А щось інше відповідало, і то зухвало: «Це якась дурість. Це ж усього-на-всього стіна». А сам він сказав:

— Ох. Ну, коли ти так кажеш... Але що робити з піаністом?

— Казав тобі, що знаю, де нам його знайти, — запевнив Толоз.

Щось маленьке в ньому обурювалося: «Як так? Я власну стіну порубав! А я ж стільки днів її шпалерами обклеював».

Альберт був у стайні в товаристві лопати й візка.

— Все гаразд? — спитав він, коли тінь Сюзен з’явилася над половинчастими дверцятами.

— Е-е... так... мабуть.

— Радий чути, — відповів Альберт, не підводячи погляду. Лопата стукала об візок.

— От тільки... сталося дещо, що можна назвати незвичайним, мабуть...

— Шкода.

Альберт узявся за держак візка й погрюкотів у напрямку саду.

Сюзен знала, що треба робити. Треба було все розповісти й попросити вибачення, і тоді непривітний стариган Альберт змінив би гнів на милість, і пожалів би її, і вони подружилися б, і він би допоміг їй, і розповів їй, що відбувається, і...

І тоді вона була би просто дурним дівчиськом, яке не впоралося самотужки.

Ні за що.

Вона повернулася до стайні, де Хропунець саме досліджував вміст ясел.

У Квірмському пансіоні благородних дівиць заохочували покладатися тільки на себе й мислити логічно. Саме тому батьки її туди й відрядили.

Вони сподівалися, що коли ізолювати її від кошлатості світу, вона буде в безпеці. За обставин, що склалися, в їхньому рішенні було стільки ж логіки, як в ідеї, що коли не вчити людину самооборони, на неї ніколи не нападуть.

У Невидній академії до ексцентричної поведінки викладачів усі звикли. Кінець кінцем, люди схильні складати уявлення про нормальну людську поведінку весь час позираючи на поведінку оточення, і це оточення — чарівники, то й уявлення про нормальність розвиваються по низхідній спіралі. Бібліотекар був орангутаном, і ніхто не вбачав у цьому чогось надзвичайного. Читальник езотеричних вчень стільки часу проводив у приміщенні, яке Скарбій звав найменшою кімнатою[12], що усі його звали Читальником-у-вбиральні — навіть в офіційних документах. Сам Скарбій в іншому оточенні вважався би розклеєнішим за вживану марку під зливою. Декан сімнадцять років писав трактат «Про вжиток морфеми „ЕНК“ у Левітаційних Закляттях у період Раннього Безладу». Архіректор, який частенько вправлявся у стрільбі з арбалета на довгій галереї понад Великою залою й двічі випадково підстрелював Скарбія, вважав усіх своїх колег божевільними, хай там які боги їх так покарали. «На повітрі треба бувати», — казав