Террі Пратчетт - Душевна музика, Террі Пратчетт

він, або: «Забагато сидите в приміщенні, мізки гниють». Та найчастіше він повторював: «Пригнись!»

Ніхто з них не був жайворонком, хіба крім Ридикуля й Бібліотекаря. Сніданок — якщо його взагалі подавали — відбувався пізнього ранку. Чарівники вишиковувалися в чергу до буфету, заглядали під срібні кришки на тацях зі стравами й кривилися від кожного різкого звуку. Ридикуль полюбляв ситно й навіть жирно поснідати, а найбільше — ті півпрозорі сосиски, що в них видніли дрібки чогось зеленого, і можна було хіба сподіватися, що це таки зелень, а не щось менш стравне. Оскільки меню погоджували саме з Архіректором, гидливіші чарівники взагалі припинили виходити на сніданки й перебивалися обідом, підвечірком, вечерею, пізньою вечерею й випадковими перекусами.

Тому того ранку у Великій залі було малолюдно. Крім того, там шугали протяги: будівельники щось робили з дахом.

Ридикуль поклав виделку.

— Ну, гаразд, зізнавайтеся вже, хто це робить?

— Що робить, Архіректоре? — спитав Верховний верховик.

— Ногою притупує.

Чарівники озирнулися на сусідів. Декан щасливо витріщався кудись у простір перед собою.

— Декане! — звернувся до нього Верховний верховик.

Деканова ліва рука застигла на висоті плеча. А інша робила ритмічні погладжувальні рухи десь біля печінки.

— Не уявляю, що це йому там верзеться, — обурився Ридикуль, — але вигляд це має негігієнічний.

— Здається, він грає на невидимому банджо, Архіректоре, — висловив здогад Викладач новітніх рун.

— Ну, принаймні він це робить тихо, — сказав Ридикуль. Він глянув на діру в даху, крізь яку пробивалося незвично яскраве денне світло. — А Бібліотекаря хтось бачив?

Орангутан був зайнятий.

Він заховався в одному з підвалів бібліотеки, який перетворив на майстерню й книжкову лікарню. Там були різноманітні преси й різальні пристрої, верстат із купою баночок всіляких неприємних речовин, із яких він змішував палітурний клей за власним рецептом, та інша косметика для музи, яка опікується літературою.

Із собою він взяв у підвал книжку, яку перед тим шукав кілька годин.

У бібліотеці були не тільки магічні фоліанти, припнуті до полиць ланцюгами через свою небезпечність. Там були й цілком звичайні книжки, надруковані на цілком пересічному папері банальною фарбою. Помилкою було би вважати ті книжки безпечними лише через те, що від їх читання в небі не спалахували салюти. Читати їх бувало навіть небезпечніше, бо через них салюти спалахували безпосередньо в читацькій голові.

Приміром, у величезному томі, що його Бібліотекар розгорнув перед собою, були креслення Леонарда-з-Квірма — вправного митця й відомого генія, чий розум так полюбляв пускатися в мандри, що навіть прихоплював дорогою сувеніри.

У книгах Леонарда було багато ескізів — із кошенятками, водними потоками й портретами дружин впливових анк-морпоркських купців, писанням яких він заробляв собі на хліб. Та оскільки Леонард був генієм і мав неабияку чуйність до див світу цього, на берегах опинялося чимало детальних замальовок усього, що спадало йому на думку під час роботи, — водних двигунів, здатних повалити міський мур на голови ворогів, нових видів облогових знарядь для поливання ворогів вогняною смолою, порохових ракет, які б розривалися над ворожими головами розсипом займистого фосфору, та інших пристроїв Доби Здорового Глузду.

Було там іще дещо. Колись Бібліотекар уже помічав ту штуку мимоходом, та не зрозумів її призначення. Вона здалася йому якоюсь нетутешньою[13].

Волохатою рукою він гортав сторінки. Ага, ось вона...

Так. О, ТАК.

...Вона промовляла до нього мовою ударного ритму...

Архіректор зручніше всівся за більярдним столом.

Він давно уже відмовився від звичайного письмового стола. Більярдний був значно зручнішим. Із нього нічого не звалювалося, були кишеньки для цукерок та інших речей, а коли ставало нудно, можна було повикидати папери лопатою й поробити всілякі більярдні трюки[14]. Назад на стіл він папери ніколи не закидав. Досвід підказував, що найважливіше ніколи так і не потрапляє на папір, бо люди у найважливіші миті зайняті кричанням одне на одного.

Архіректор узявся за перо й почав писати.

Він мав намір написати мемуари, уже й назву навіть придумав — «Берегами Анка із арбалетом, вудкою й патерицею з головкою».

«Не всім відомо, — писав він, — що у річці Анк мешкає велика й розмаїта популяція рибних...[15]»

Він кинув перо, помарширував у коридор і вломився в кабінет Декана.

— Це що в біса таке? — закричав він.

Декан підскочив.

— Це... це... це гітара, Архіректоре, — залепетав Декан, задкуючи від Ридикуля, який рішуче насувався на нього. — Щойно купив.

— Я сам бачу, і сам чую. Але що це ви тут таке робили?

— Я вчуся, розучую е-е рифи, — відповів Декан і вибачливо помахав перед носом Ридикуля чимось зі змазаною гравюрою на обкладинці.

Архіректор вирвав книжку з його руки.

— «Гітара для початківців від Блерта Віддавна[16]», — читав він, — «Майстерність за три простих зайняття і вісімнадцять важких зайнять». І що ж? Я нічого не маю проти гітар, приємних мотивів, поглядання на дівчину за косінням конюшини й такого іншого, але ви щось інше грали. Це маячня була якась. Поясніть, чого ви хотіли досягти?

— Лік у мі-мажорній пентатоніці з прохідним сьомим ступенем, — сказав Декан.

— Але тут написано «Зайняття перше: Не гнати коней», — сказав Архіректор, дивлячись на розгорнуту сторінку.

— Е-ем, е-ем, я трохи нетерплячий, — сказав Декан.

— У вас, Декане, завжди з музикою було не дуже, — сказав Ридикуль. — І це хороша риса. Чого це ви раптом виявили цікавість... А що це у вас на ногах?

Декан опустив погляд.

— Ви ніби як трохи повищали. Підклали щось собі під ноги?

— Та просто підошви товсті, — пояснив Декан. — Така штука... мабуть, гноми винайшли, не знаю... знайшов у шафі... Модо, садівник наш, каже, що вони на манній каші.

— Дивні смаки, як для Модо, та я б сказав, що він по-своєму правий.

— Та це не про їжу... Це гума така... — принижено пояснив Декан.

— Кгм... Даруйте, Архіректоре...

На порозі стояв Скарбій. З-за його плеча виглядав червонолиций чолов’яга.

— Чого вам, Скарбію?

— Кгм, цей пан, у нього...

— Я щодо мавпи вашої, — озвався чоловік.

Ридикуль пожвавішав.

— О, справді?

— По всьому виходить, кгм, що він вкра... тобто познімав колеса з карети цього пана, — пояснив Скарбій, який саме перебував у депресивній фазі психічного циклу.

— Ви певні, що це наш Бібліотекар? — уточнив Архіректор.

— Товстий,