Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

як мала дитина. Всередині. Завжди таким був. Що не ставалося — він біг до мене. Так було... скажи йому «вдар того типа» — і він відразу махав кулаком.

— Та, від його кулака так просто не оговтаєшся.

— Ага. А тепер він всюди йде за ним. Мене від цього нудить.

— То що ти тут забув?

— Десять тисяч доларів. І він каже, що буде ще, знаєш. Більше, ніж ми можемо собі уявити.

Ним, звісно, називали Часначая.

— Його хвилюють не тільки гроші.

— Ну, так, але на захоплення світу я не підписувався, — сказав Середній Дейв. — Так легко влипнути в неприємності.

— Пригадую, твоя мама так казала, — сказав Сітка. Середній Дейв закотив очі. Усі пам’ятали Мамусю Білоліл. — Вона була дуже прямою, твоя мама. Строгою, але справедливою...

— Ага... строгою.

— Пам’ятаю, як вона задушила Блискучого Рона його ж ногою, — продовжував Сітка. — У неї була просто страшенна права рука, у твоєї мами.

— Ага... страшенна.

— Таких, як Часначай, вона би не терпіла.

— Та-а-а, — відгукнувся Середній Дейв.

— Ви, хлопці, влаштували їй чудовий похорон. Прийшли майже всі Затінки. Дуже шанобливо. Стільки квітів. І всі мали такий... — Сітка завагався з вибором слова. — Щасливий вигляд. По-сумному, звичайно.

— Ага.

— Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?

Середній Дейв похитав головою.

— Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.

— Ага.

— Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...

— Ага.

— Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...

— Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.

— Нам може пощастити... — почав Сітка.

— Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.

— Що за приказка про їзду на тигрі? — підозріло поцікавився Сітка.

— Ну... — Середній Дейв завагався. — Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.

— Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.

— Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.

— Звідки знаєш?

— Ти ж ще живий, правда?

У грот Батька Вепра увійшло дитя з величезними округлими очима.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО. І ТЕБЕ ЗВАТИ... ЄВРАЗІЯ КОЗА, ПРАВИЛЬНО?

— Ну ж бо, люба, скажи цьому пану.

— Та.

— І ТОБІ ШІСТЬ РОКІВ.

— Давай, люба. Вони всі однакові в цьому віці...

— Та.

— І ТИ ХОЧЕШ ПОНІ.

— Та.

Маленька ручка потягнула каптур Батька Вепра до рота. Важкий дядечко Альберт почув голосний шепіт. Тоді Батько Вепр відкинувся на спинку крісла.

— ТАК, ЗНАЮ. НЕЧЕМНА СВИНКА, ГА?

Якусь мить його обриси миготіли, і він засунув руку в мішок.

— ОСЬ ВУЗДЕЧКА ДЛЯ ТВОГО ПОНІ, І СІДЛО, І ДОВОЛІ ДИВНИЙ ТВЕРДЮЩИЙ КАПЕЛЮХ ТА ШТАНИ, В ЯКИХ ТИ МАЄШ ВИГЛЯД, НАЧЕ ЗАПХАЛА В КОЖНУ КИШЕНЮ ПО ВЕЛИКОМУ КРОЛИКУ.

— Але ми не можемо дозволити собі поні, Євві, ми ж мешкаємо на третьому поверсі...

— О, ТАК. ВІН УЖЕ НА КУХНІ.

— Переконана, що ти жартуєш, Батьку Вепре, — різко відказала мати.

— ХО. ХО. ТАК. ЯКИЙ Я ВЕСЕЛИЙ ТОВСТУН. НА КУХНІ? ЯКИЙ СМІШНИЙ ЖАРТ. ЛЯЛЬКИ ТА ВСЕ ІНШЕ БУДУТЬ ДОСТАВЛЕНІ ПІЗНІШЕ, ЗГІДНО З ВАШИМ ЛИСТОМ.

— Що треба сказати, Євві?

— Шпашибі.

— Ем, ви ж насправді не засунули поні в їхню кухню?

— НЕ БУДЬ ДУРНИМ, АЛЬБЕРТЕ. Я ПОЖАРТУВАВ.

— А, чудово. А то на якусь мить...

— ВІН У СПАЛЬНІ.

— Ох...

— ГІГІЄНІЧНІШЕ.

— Ну, принаймні в цьому ми можемо бути впевнені, — сказав Альберт. — Третій поверх? Вони точно повірять.

— ОДНОЗНАЧНО. ЗНАЄШ, ДУМАЮ, Я ПОЧИНАЮ ЛОВИТИ ВІД ЦЬОГО КАЙФ. ХО. ХО. ХО.

Біля Осердя Дискосвіту сніг переливався блакитно-зеленою барвою. Серцесвітне сяйво висіло в небі, оповивши центральні гори завісами блідого холодного вогню, і розсіювало примарне світло над безкрайніми льодами.

Вони загойдалися, закрутилися, а тоді вивергли щось на кшталт викривленої руки, на кінці якої була крихітна цятка. Придивившись, уява розпізнала Хропунця.

Він перестав бігти й завис у повітрі. Сюзен подивилася донизу. І швидко знайшла те, що шукала. У кінці долини, вкритої засніженими деревами, щось яскраво сяяло, відображаючи небо.

Замок Кісток.

Якось, коли їй було шість чи сім років, її батьки мали з нею виховну бесіду, пояснивши, що такі істоти, як Батько Вепр, насправді не існують, що вони — усього лише милі казочки, і як чудово знати, що вони нереальні. І вона повірила в це. Усі феї і бабаї, усі ті історії з крові й плоті людства насправді не були справжніми.

Однак її батьки брехали. Її дідусь виявився семифутовим скелетом. Не з плоті й крові, очевидно, але, можна сказати, з кістки.

Хропунець приземлився й поскакав риссю по снігу.

«Чи був Батько Вепр богом? А чому ні?» — подумала Сюзен. Зрештою, йому приносили жертви. Усі ті свинячі пироги з хересом. Були й заповіді, винагороди за добрі вчинки, до того ж він знав, що ви робили упродовж цілого року. Якщо ви вірили в нього, з вами ставалося щось хороше. Іноді його можна було побачити в гроті, а іноді там, високо в небі...

Над нею височів Замок Кісток.

Він безумовно заслужив великої літери, таким величним здавався зблизька.

Сюзен бачила його зображення в одній дитячій книжці. Попри його назву, різьбяру по дереву вдалося надати йому... веселого вигляду.

Однак веселим його не назвеш. Колони біля входу височів на сотні футів. Кожна сходинка була більшою за людський зріст і виготовлена з сіро-зеленого стародавнього льоду.

З льоду. Не кісток. На колонах нечітко впізнавалися знайомі обриси, натяк на стегна або черепи, але також крижані.

Хропунця високі сходи не злякали. Не те щоб він злетів, він радше пройшовся поверхнею, яку сам вигадав.

Крига була засипана снігом. Сюзен подивилася на кучугури. Смерть не залишав слідів, але вона помітила слабкі відбитки