Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

Майже... живі.

— Але це все неправда! Усі знають, що він веселий старий товстун, який дарує дітям подарунки! — промовила вона вголос.

— Зараз. Але не раніше. Знаєш, як це буває, — сказав крук.

— Справді?

— Знаєш, це ніби професійна перекваліфікація, — сказав птах. — Навіть богам потрібно йти в ногу з часом. Ймовірно, тисячоліття тому він був зовсім іншим. У цьому є сенс. По-перше, панчохи тоді ніхто не носив.

Він почухав дзьоб.

— Такс-с-с, — артистично продовжив він, — він, мабуть, був звичайним зимовим божком. Знаєш... кров на снігу, змушує вставати сонце. Почалося з тваринного жертвоприношення, знаєш, заганяти якусь велику волохату тварину до смерті, та й таке подібне. Чула, у Вівцескелях є люди, які на Вепроніч убивають в’юрка і ходять від будинку до будинку, виспівуючи про це пісеньки? З всякими лала-лей, бумц-тутумц. Дуже фольклорно, дуже містично.

— В’юрка? Навіщо?

— Не знаю. Можливо, хтось сказав: «Гей, хочете полювати на цього злющого орла з велетенським гострим дзьобом і кігтями, які здатні розірвати вам горлянку, чи на цього в’юрка розміром із горошинку, який постійно цвірінькає? Давайте, вибір за вами». Хай там як, потім це опускається до рівня релігії, і розпочинається вся катавасія, коли якийсь нещасливець знаходить у своїй страві особливу квасолину, кожен каже: «Ого, друже, та ти король», — і він думає: «Ого, як же чудово». Однак ніхто йому не підкаже, що не варто починати якусь довготривалу справу, оскільки за пару хвилин він вже біжить по снігу, з десяток інших негідників переслідує його з освяченими серпами, щоб життя повернулося на землю, а весь цей сніг зник. Дуже, знаєш... етнічно. Потім до якогось світлого розуму доходить, що це кляте сонце однаково встає, то навіщо ж вони згодовують цим друїдам халявний харч? А далі ви знаєте — з’являється нова вакансія. У цьому всі боги. Вони завжди знайдуть шлях, як, знаєш... примазатися.

— Кляте сонце однаково встає, — повторила Сюзен. — Звідки ти це знаєш?

— А, зі спостереження. Це відбувається щоранку. Сам бачив.

— Я про освячені серпи й усе інше.

Крук спробував набути самовдоволеного вигляду.

— Крук звичайний — дуже окультний птах, — сказав він. — І Сліпий Іо — бог грому — раніше використовував міфічних круків, які літали повсюди й розповідали йому все, що змогли помітити.

— Раніше?

— Ну-у-у-у... ти ж знаєш, у нього на обличчі зовсім немає очей, а тільки ці, очні яблука, які вільно плавають і фокусуються... — від збентеження за свій вид крук закашлявся. — Рано чи пізно біда мала статися.

— Ти коли-небудь думаєш про щось, крім очних яблук?

— Ну... ще є нутрощі.

— ПИСК.

— Хоча він має рацію, — сказала Сюзен. — Боги не вмирають. Ніколи не вмирають повністю...

«Вони завжди десь існують, — сказала вона собі. — Можливо, усередині якогось каменя, або слів пісні, або в голові якоїсь тварини, або, можливо, у шепоті вітру. Вони ніколи не йдуть повністю, чіпляються за світ нігтями, завжди борються за можливість повернутися. Одного разу бог — назавжди бог. Можливо, і мертвий, але не мертвіший за світ взимку...»

— Добре, — сказала вона. — Подивимося, що з ним сталося...

Вона потягнулася за останньою книгою і розгорнула її навмання...

Відчуття з книги хльоснули її, мов батогом...

...Копита, страх, кров, сніг, холод, ніч...

Вона впустила книгу на підлогу, і та закрилася.

— ПИСК?

— Я... в нормі.

Вона поглянула на книгу і зрозуміла, що отримала дружнє попередження, як від домашнього улюбленця, що нетямиться від болю, але все ще достатньо слухняний, щоб не дряпатися і не кусати руку, що його годує, — принаймні не зараз. Де б зараз не був Батько Вепр, — мертвий, живий, чортзна-де, — він хотів залишитися один...

Вона подивилася на Смерть Щурів. Його маленькі очниці палали дивно знайомим блакитним сяйвом.

— ПИСК. И-ИСК?

— Щур каже, що якби він захотів дізнатися про Батька Вепра більше, то пішов би в Замок Кісток.

— О, це просто дитячі казочки, — сказала Сюзен. — Туди, по ідеї, повинні приходити листи, відправлені через димохід. Це просто стара вигадка.

Вона повернулася. Щур із круком на неї витріщалися, і вона зрозуміла, що поводиться занадто нормально.

— ПИСК?

— Щур каже: «Що значить „просто“?» — переклав крук.

Сітка підійшов до Середнього Дейва в саду. Якби це взагалі можна було назвати садом. Це була земля навколо... будинку. Якщо це можна було назвати будинком. Ніхто й словом не обмовився з цього приводу, але час від часу відчувалася потреба вийти назовні. Усередині було щось не те.

Він здригнувся.

— А де він? — поцікавився Сітка.

— О, нагорі, — сказав Середній Дейв. — Досі намагається відчинити ту кімнату.

— Ту, з купою замків?

— Так.

Середній Дейв скручував папіросу. Усередині будинку... або вежі... будівлі, чим би вона не була... курити не виходило, принаймні нормально. Якщо курити всередині, в роті з’являвся бридкий присмак, від якого нудило.

— Для чого? Ми ж зробили те, для чого прийшли. Стояли там, як зграйка підлітків, і дивилися, як той дурнуватий чарівник робить оті фокуси-покуси. Я ледь стримався, щоб не розреготатися. Що йому ще треба?

— Він лиш сказав, якщо кімнату так позабивали, йому просто необхідно побачити, що всередині.

— Я гадав, що ми повинні робити те, заради чого ми прийшли, і піти!

— Так? Ну то скажи йому це. Хоч папіросу?

Сітка взяв мішок тютюну й розслабився.

— Я бачив достатньо лихих місцин, але це вже занадто.

— Ага.

— Його проникливість просто виснажує. І хочеться жерти хоч щось, окрім яблук.

— Ага.

— І це кляте небо. Воно вже починає діяти мені на нерви.

— Ага.

Вони намагалися не дивитися на це кляте небо. З якоїсь причини здавалося, що воно ось-ось упаде на вас. А ще гірше ставало, якщо дивитися в прогалину, де її бути не повинно. Ефект нагадував зубний біль в очних яблуках.

Неподалік від них на гойдалці розхитувався Банджо.

«Дивно, — подумав Дейв. — Схоже, Банджо тут ведеться пречудово».

— Вчора він знайшов дерево, на якому ростуть льодяники, — похмуро сказав він. — Ну, я сказав «вчора», але звідки мені знати напевне? І він йде за ним, як собача. Відтоді, як наша мама померла, ще ніхто не посмів його образити. Знаєш, Банджо... він ж