Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

але — і нема чого ображатися — Тияна в усьому розумніша і стоїть на цілу голову вище від мене. Його дружина, щоправда, не така, як моя, бо мені трапилося щастя, якого я не заслужив, проте його теж добра. Не дуже акуратна, але в чому тут бути акуратною? Не така вже й ощадлива, але що їй заощаджувати? Сердита, але він іде собі з дому, і це йому не заважає. Сердиться вона і коли він іде, і коли залишається, то він вибирає те, що йому вигідніше. Але що б він не вчинив, він завжди знає, що застане її вдома, вона чекатиме його, непутящого, щоб і далі з ним жити, як їм визначив бог. Ні, справді, він своєї дружини не проміняв би ні на яку іншу жінку.

Висновок був досить-таки несподіваний, а може, й логічний, бо випливав із визнання як її помірної доброти, так і його власної недосконалості.

Розвеселила мене ця незграбна, але мудра згода на те, що дає життя.

Може, мудрість і полягає в цьому, щоб ми не чекали багато ні від себе, ні від інших?

Це втрата чи набуток — знати справжню ціну собі і всім іншим?

Втрата в тому, що ціна ця невелика, а набуток — що не чекаємо більшого.

Я промовив:

— Світ складається з недосконалих людей.

— Що кажеш?

— Придумую вірш.

— А як придумують вірш? Можу я почути?

Світ складається з недосконалих людей.

Усе інше — омана.

Або смерть.

Досконалі люди — в могилі.

Та й вони вже більше не люди.

— Це про мене?

— Про будь-кого.

— Боже мій, як гарно! І я знаю, що люди недосконалі, але коли це кажу, то все одно, що нічого не сказав. А от у вірші — бере за душу. І правдиво як: «Досконалі люди — в могилі. Та й вони вже більше не люди». А в живих людей то переважає зло, то добро, іноді — одне, іноді — друге. Але зло частіше.

— Глянь! — вигукнув я, показуючи на полум'я й дим. — Горить!

— Бачу.

Дим і важкий запах горілого ми відчули ще раніше, а тепер бачили, як перед нами, скільки оком кинути, горять ліси. Віддалік, через широку долину, було чути, як тріщить і гогоче полум'я, люто вириваючись з велетенської хмари диму, що заступила ліс і півнеба.

— Сумно, — сказав Махмут.

Чому сумно? Може, страшно, але не сумно.

Дивлюся, зачарований, на це буяння безглуздості, на ту силу без душі, ворожнечу без ненависті, з жахом дивуюся з цього розгулу стихії, і не жаль мені, може, тільки тому, що не люди гинуть.

А може, й тут як у людей. Страшне шаленство потуги, спустошливе вигублювання без лихої думки, як на тій війні, де нищать зброєю, і як на тій війні, де нищать без зброї.

Вогонь нерозумний і руйнівний, як і ненависть.

І ось моя думка впала на землю, наче стомлена пташка.

— Сумно, — кажу і я, думаючи про мертвий ліс обгорілого дерева, що залишиться після цього шаленства.

Як залишилися мої товариші в хотинських мочарах, як залишаються всі невинні люди в полум'ї, якого самі не разпалювали.

І, зморений, сів коло Махмута, ноги якого давно вже відмовили.

Тоді я помітив, що він не дивиться більше не пожежу.

Повернувши голову за його поглядом, враженим, здивованим, наляканим, не знати яким, я побачив на шляху, неподалік од лісу, озброєного вершника. Він дивився на нас і мовчав.

— Хто то? — питаю Махмута.

Махмут не відповідає й не зводить погляду з вершника.

Я підвівся, щоб підійти ближче до незнайомого чоловіка.

Він повагом дістав пістолет з-за пояса і сперся ліктем на луку сідла, не повертаючи дула на нас.

Я зупинився.

— Милуєтеся цим дивом? — запитав вершник, махнувши рукою на ліс, охоплений полум'ям.

Махмут злякано всміхнувся:

— Люди розповідають, і мій друг каже: ходімо побачимо.

— Маєте на що дивитися.

Він говорить спокійно, майже тихо, якось непритомно, наче ми його й не цікавимо, і все-таки вперто розглядає нас.

І я дивлюся на нього, вражений багатою зброєю та баским конем.

— Арабський скакун? — запитав я захоплено.

Він не відповів на моє дружнє запитання, лише націлив свій важкий погляд на нас.

— І ви дерлися сюди тільки задля того, щоб побачити оце нещастя? — каже він так само спокійно. — Не вірю, що ви такі дурні.

— Так ось, друже, — кажу я йому сердито, — ніхто нам не сказав, що ми повинні на це брати дозвіл. А якщо хочеш ображати нас, то тобі це неважко: маєш пістолет у руці.

— Я не ображаю нікого. І мені байдуже, чого ви прийшли.

— Ми зібралися до Подграба. Писати молитви селянам, — запобігливо пояснив Махмут.

— Е, ні, сьогодні не підете в Подграб. Повернетеся до міста. І передасте комендантові Авд-азі, щоб більше не посилав вивідачів за мною.

— Які вивідачі, заклинаю тебе богом великим! — залементував Махмут.

— Такі, як ви.

— А від кого передати? — запитав я.

— Від Бечира Тоски.

— Ти Бечир Тоска?

— Я. Ти чув про мене?

— Чув.

— Погане чи добре?

— Добре, Бечир-ага, — люб'язно всміхнувся Махмут, показуючи жовті зуби.

Ех, тут нещасний Махмут передав куті меду, і це знали ми всі троє.

— Бачиш, — промовив Тоска Махмуту, навіть тепер не розгнівавшись. — Твій приятель чесніший від тебе, хоч і дурніший. Він принаймні не каже нічого. А ти, брате, брешеш. А тепер повертайте й не оглядайтеся!

Ми не чекали, щоб він двічі повторював наказ, яким звільняв нас від своєї присутності. Махмут зовсім забув про корчі в ногах, схопився, як хлопчик, і ми чимдуж подалися назад, намагаючись якнайшвидше позбутися Тоски і його зброї.

Коли Махмут почав тяжко дихати й спотикатися на рівній дорозі, Тоска був уже далеко за нами, а ми все ще відчували на собі його важкий погляд.

Страх охопив мене пізніше, коли я відійшов од нього.

Тоска, жорстокий розбійник, який не боявся й не щадив нікого! А нас відпустив без погроз.

І доки Махмут хапав ротом повітря й тамував клекіт у грудях, я почав сміятися. Махмут подивився на мене розгублено й скоріше на мигах, ніж словами, запитав мене: що зі мною, чому сміюся?

Ти тільки уяви, сказав я крізь сміх, які ми з тобою нещасні. Сам жахливий Тоска зласкавився над нами. Не зважився навіть голосу підняти, щоб ми, бува, в штани не наклали зі страху. Дивиться на нас чоловік та ледь не плаче із жалю, такий у нас вигляд нікудишній. А ти ще й кажеш: чули про тебе добре!

Махмут