Слободан Шнайдер - Боснійські драми, Слободан Шнайдер

в Римі, і в Єрусалимі, східному й західному. Ми зіграли виставу 3 серпня 1999 року у східній частині Єрусалима, неподалік від мечеті того ж таки халіфа Умара. Палестинські торговці позачиняли свої крамниці, у нас було враження, що на нашу виставу прийшла вся східна частина міста... Сонце немилосердно пекло, було це опівдні, але відбулося справжнє народне торжество. Нам дуже допоміг виступ групи Бреговича «Svadbe & Sprovodi». Ми всі в цей момент були дуже щасливі, можливо, щасливіші, аніж були б після прем’єри у «справжньому» театрі. Нашу радість, однак, трохи псував факт, що єврейські колеги з цієї ж вистави не прийшли дивитись палестинську. Жоден. Друзі сказали мені, що вони не почувалися б у безпеці в східній частині Міста. Але серед палестинської публіки був десяток ізраїльських солдатів з важким озброєнням. Ніколи на моїх виставах не було стільки військових.

Після заходу сонця ми грали «західну» версію на одній шикарній вулиці західної частини Міста, зі жвавим рухом машин і людей. Як mixtum compositium різних грубих жанрів та низькоміметичної коміки, робота Маджеллі була бездоганною, вигадливою. Однак, у цій другій версії вона функціонувала гірше... Можливо, народне торжество не могло відбутись, бо народу, в палестинському значенні слова, тут не було. Проходили перехожі... Але в першому ряду імпровізованого глядацького залу сиділи всі палестинці з арабської трупи моєї п’єси. Сиділи в тиші, якихось п’ятнадцять хвилин. А тоді, ніби за командою, підвелися і пішли, похмурі й сердиті.

Вони й до сьогодні такі.

Ми не знаємо, які повідомлення відправили одні одним араби та євреї за посередництвом моєї п’єси. Це, звісно, в обох версіях була та сама п’єса, сцени були поставлені майже ідентично. Ignoramus et ignorabimus, не знаємо і не знатимемо. В обох випадках ішлося про наших дорогих друзів, до яких ми приходили в гості, з якими ми зустрічалися в рамках багатьох проектів, протягом довгої низки років... Мені прийшла на думку фраза Анн Уберсфельд: «Театр дійсно небезпечний!»

У той момент ми всі були дуже не в настрої. Можливо, для мене особисто це був один з найважчих моментів так званої кар’єри. Тим більше, що нас дуже тішили окремі таланти учасників, особливо — палестинських акторів. Їхній талант до вигадливої імпровізації, їхній гумор здавалися невичерпними...

Наступного дня, відповідно до давно затвердженого розкладу, треба було повторити обидві вистави, одну за одною, і таким чином довести до кінця всю ідею. Заради такого об’єднання і робився весь проект. Це мало відбутися у фортеці Єхіам, у Старому Акко (зах.-європ. Acre), прекрасному гнізді хрестоносців. Побачивши його вперше, я, немов зачарований, тер очі: «Та це ж місто-близнюк нашого Дубровника!» Існувала теоретична надія, що палестинські актори все ж таки з’являться... Ми зіграли «західну» версію, друга трупа не з’явилася. Ми вже на той момент мали багато пропозицій грати те, що в нас є, по всьому Ізраїлю. Мені як авторові і в певному сенсі «відповідальному за ідеї інтелектуалу» це здавалося неприйнятним, тож усі наступні спектаклі я просто відхилив. Матеріал, який я зараз публікую у «Сараєвських зошитах», публікується вперше.

Я знаю, що в ті моменти, дивлячись на Акко, яке лежало переді мною, я думав: чим же це ми займаємося? Чи може театр, чи може мистецтво склеїти в житті те, що в тому самому житті було так брутально розірвано, подерто?

Але давайте залишимо в кінці це питання: Якщо не може театр, що, хто тоді може? Політика й політики — точно ні.

Тож будемо в цьому дусі й далі намагатися робити те, що ми завжди робили. Ганс-Магнус Енценсбергер сказав: «Якби ж те, що необхідне, було принаймні можливим!»

Єрусалим-99: Breaking news

ЯК Я ВЗЯВ СВІЙ ХРЕСТ

Християнський лицар говорить, спираючись на великий меч:

ЛИЦАР: Минуло чотири роки від Клермонського собору, чотири роки, наповнених подіями. У Клермоні стало відомо, що говоритиме Святий Отець. Кафедральний собор затісний для маси людей, які прийшли побачити його і почути. Тому Папа звернувся до них на пустирі, перед міськими воротами. Не тільки кафедральний собор, але й цілий знаний світ здався раптом затісним для слів намісника Святого Петра, які мали високу мету. Досить міжусобних воєн. Проливаючи свою кров, ми проливаємо кров Христову. А в цей час невірні та погани вдираються до серця християнства, а бідні пілігрими зазнають всіляких принижень. І почав описувати ті приниження. Юрба напирала, кулаки полетіли вгору. «На Єрусалим!» (Тут лицар почав розмахувати мечем, який є таким великим, що він, цей меч, швидше розмахував ним.) Deus le volt! God wills it! — і бачу єпископа Ле Пюї (тут лицар прихиляє коліно), як він вклякає перед троном: «Святий Отче, прошу дозволити мені вирушити до Святої Землі!» Сотні людей юрмляться за ним, і так мене теж випхали в перший ряд — «Я беру хрест! Я теж! Deus le volt! На невірних! Винищимо чуму! На Гріб Господній! God wills it!» — «Я уклінно Вас прошу, Отче», — каже єпископ Ле Пюї, а кардинал Григорій падає на коліна, аніскільки себе не шкодуючи, і промовляє:

— Confiteor! Тут не можна сумніватися! Жодних вагань! Гріб має бути звільнений від цієї чумної зарази до настання Божого царства! Ця війна проти невірних буде богоугодною справою. Такою богоугодною, що й найбільші грішники, вбивці, перелюбники, якщо вони візьмуть хрест, можуть сподіватися на прощення. Лицарі хреста мусять перебити всіх невірних, загасити гнів Божий в їхній власній крові, бо близиться Судній день. Як і записано в Книзі Ісуса Навина: «І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, — усе знищили вістрям меча».

Ошалілий, знавіснілий натовп напирав. Папина гвардія з трудом оберігала трон.

Так і я, опинившись раптом майже лице в лице з намісником Святого Петра, отже, якось випханий у перший ряд, взяв хрест. Як і решта, я на місці розірвав тканину і перехрестився. Отже, це зроблено. Я, як і багато інших, узяв хрест.

Але де лежить Єрусалим?

Єрусалим — за сімома морями і сімома горами.

Я, пройшовши половину своєї життєвої дороги, за ціле своє життя бачив усього дві гори. Це означає, що Свята Гора має бути дуже далеко. Про це думав і Святий Отець, який ніби був трохи здивований таким жаром юрби, що бажала одразу вирушити на Єрусалим, і несподівано закінчив проповідь словами, що все потрібно добре підготувати. Але якщо йдеться про Божу справу і Його волю, в чому ніхто не