Артур Конан Дойль - Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

делікатна. Шкутильгаючи позаду тією самою дорогою, що й ви, я раптом побачив, як ви увійшли в цей будинок, і вирішив, що маю зайти до такого люб’язного містера та вибачитися перед ним. Адже якщо я був дещо брутальний із вами, сер, то насправді не хотів образити вас і дуже вдячний вам за те, що ви підняли мої книги.

— Не варто й говорити про такі дрібниці, — махнув я рукою. — Але дозвольте поцікавитися, як ви дізналися, хто я такий?

— Відважуся сказати, сер, що я ваш сусід. Моя маленька книгарня розташована на розі Черч-стрит, і я буду щасливий, якщо ви колись навідаєте мене. Можливо, й ви збираєте книги, сер? Ось «Птахи Британії», «Катулл», «Священна війна». Купіть, сер. Віддам за безцінь. П’ять томів якраз заповнять порожнє місце на другій полиці вашої книжкової шафи, а то в неї якийсь неакуратний вигляд, згодні, сер?

Я озирнувся, щоб глянути на полицю, а коли знову обернувся, біля мого письмового столу стояв... усміхнений Шерлок Голмс! Я схопився та кілька секунд витріщався на нього в німому подиві, а потім, мабуть, втратив свідомість — вперше і, сподіваюся, востаннє в моєму житті. Пригадую лише, що якийсь сірий туман закружляв у мене перед очима, а коли він зник, я побачив, що в мене розстебнутий комір, а на губах відчувався смак бренді. Голмс стояв із пляшкою в руці, схилившись над моїм кріслом.

— Любий мій Ватсоне, — почувся добре знайомий голос, — тисячу разів прошу у вас вибачення. Я навіть уявити не міг, що це аж так на вас вплине...

Я схопив його за руку.

— Голмсе! — вигукнув я. — Це ви? Невже ви справді живі? Чи можливо, щоб вам вдалося вибратися з тієї жахливої прірви?

— Стривайте хвильку, — відказав детектив. — Ви впевнені, що вже спроможні вести розмову? Моя занадто ефектна поява дуже сильно вас схвилювала.

— Мені краще, але, справді, Голмсе, я не вірю своїм очам! Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось інший, стоїте в моєму кабінеті?

Я знову схопив товариша за рукав і намацав його тонку та м’язисту руку.

— Ні, це не примара, у жодному разі! — сказав я. — Любий друже, я такий щасливий, що бачу вас! Сідайте ж і розкажіть, яким чином вам вдалося врятуватися з тієї страшної безодні.

Голмс усівся навпроти мене й запалив люльку знайомим недбалим жестом. Був одягнений у потертий піджак букініста, але всі інші елементи цього маскараду — кучма сивого волосся та в’язка старих книжок — лежали на столі. Здавалося, він ще більше схуд і погляд його став ще пронизливіший. Мертвотна блідість його тонкого обличчя з орлиним носом свідчила, що життя, яке він вів останнім часом, було не надто корисним для його здоров’я.

— Як приємно випростатися, Ватсоне! — видихнув він. — Чоловікові високого зросту нелегко стати коротшим на цілий фут і залишатися зігнутим кілька годин поспіль. А тепер, мій любий друже, поговоримо про серйозні речі... Річ у тім, що я хочу попросити вас про допомогу, і якщо ви згодні, то нас обох чекає ціла ніч важкої та небезпечної роботи. Чи не краще відкласти розповідь про свої пригоди до тієї миті, коли ця робота буде закінчена?

— Але я так довго не витримаю, Голмсе! Я вважав би за краще вислухати вас негайно.

— Згодні піти зі мною сьогодні вночі?

— Коли та куди вам тільки заманеться!

— Зовсім, як у старі добрі часи. Мабуть, ми ще встигнемо щось з’їсти перед відходом... Ну, а тепер щодо тієї самої прірви. Мені було не так уже й важко вибратися звідти з тієї простої причини, що я ніколи в ній не був.

— Не були?!

— Ні, Ватсоне, не був. Однак моя записка до вас була написана цілком щиро. Коли зловісна постать покійного професора Моріарті раптом з’явилася на вузькій стежині, перегороджуючи мені єдиний шлях до порятунку, я був цілком переконаний, що настала моя остання година. Я прочитав невблаганне рішення в його сірих очах. Ми обмінялися кількома словами, і він люб’язно дозволив мені написати коротеньку записку, яку ви й знайшли. Я залишив її разом із моїм портсигаром та альпенштоком, а сам пішов стежкою вперед. Моріарті пильно слідував за мною. Дійшовши до кінця стежки, я зупинився: далі йти було нікуди. Він не мав жодної зброї, але кинувся до мене й обхопив своїми довгими руками. Він знав, що йому вже кінець, і прагнув лише одного — помститися мені. Не випускаючи один одного, ми стояли хитаючись на краю урвища. Не знаю, чи вам відомо, але я володію кількома прийомами японської боротьби барітсу, які допомагали мені не один раз. Я зумів ухилитися від нього. Він скрикнув і кілька секунд відчайдушно балансував на краю, хапаючись руками за повітря. Та все ж злочинцю не вдалося зберегти рівновагу, і він звалився вниз. Нахилившись над урвищем, я ще довго стежив поглядом за тим, як мій супротивник летів у прірву. Потім він ударився об виступ скелі та занурився у воду.

З глибоким хвилюванням я слухав Голмса, котрий розповідав і спокійно пахкав люлькою.

— Але сліди! — вигукнув я. — Я сам, на власні очі, бачив відбитки двох пар ніг, що спускалися вниз стежкою, і жодних слідів у зворотному напрямку.

— Це сталося так. У ту мить, коли професор зник у глибині прірви, я раптом усвідомив, яку незвичайну удачу посилає мені доля. Я знав, що Моріарті був не єдиним, хто жадав моєї смерті. Залишалися щонайменше троє його спільників. Загибель ватажка могла лише розпалити в їхніх серцях жагу помсти. Всі вони були надзвичайно небезпечними. Комусь із них неодмінно вдалося б убити мене за певний час. А якщо ці люди думатимуть, що мене вже немає серед живих, то почнуть діяти розкутіше, легше видадуть себе, і, рано чи пізно, але мені таки вдасться їх знищити. Тоді я й оголошу про своє воскресіння! Людський мозок працює блискавично: не встиг ще професор Моріарті, мабуть, опуститися на дно Рейхенбахського водоспаду, як я вже обміркував цей план.

Я піднявся та оглянув скелясту стіну, що здіймалася за моєю спиною. У вашому мальовничому звіті про мою трагічну загибель, який я з великою цікавістю прочитав за кілька місяців після події, ви стверджуєте, ніби стіна була повністю прямовисна та гладенька. Це не зовсім так. У скелі було кілька маленьких виступів, на які можна було поставити ногу, і, крім цього, за певними ознаками я зрозумів, що трохи вище в ній є виїмка... Скеля така висока, що видряпатися на самісінький вершечок було явно неможливо, і так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши слідів. Правда, я би міг одягнути чоботи задом наперед, як неодноразово робив у подібних випадках, але три пари відбитків ніг, що йдуть в одному напрямку, неминуче навели б на думку про підступ. Отже, краще було ризикнути та піднятися. Це виявилося нелегко, Ватсоне. Піді мною ревів водоспад. Я не маю бурхливої уяви, але, присягаюся, мені здавалося, що до мене долинає голос Моріарті, котрий благає про допомогу з безодні. Найменша помилка могла стати