Еррі Де Лука - Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Розповідаю йому про три літери з івриту, вирізьблені на головках цвяхів, про допомогу, яку мені надав рабин. Він поговорить про це з єпископом, але вже зараз може сказати, що ці символи додають ще більшого значення скульптурі, і про них, як і про решту моїх знахідок, буде офіційно повідомлено.

Рабина запросять на інавгурацію. Я прошу надіслати запрошення і різноробові-алжирцю, який працює у мармуровому кар’єрі і подарував мені блок мармуру. Навіть якщо він не прийде, йому буде приємно отримати запрошення.

* * *

Священик повертає мені загорнуту в тонкий льон виготовлену мною частину скульптури.

Відчуваю, що мені треба пройтися, іду до моря. Вітер б’є мені в обличчя, свербить у носі, залітає у вуха, викликає кілька сльозин на очах. Очі омиваються сльозами, а не милом.

Гуляю протягом кількох годин, за звичкою дивлюся під ноги, збираю невеличкі, обмиті морем гілки, перламутрові мушлі. Сухі водорості під моїми черевиками розсипаються на попіл. Стопи в мене довгі й вузькі, як у Піноккіо. Та й на ногах великих м’язів немає, через це штанини виглядають широкими. Вітер надуває їх як вітрила.

* * *

Знаходжу те місце, де ми з жінкою колись сиділи під вивіскою із назвою купальні[20]. Пісок уже розгладили, немає ані сліду від нашого перебування тут. Щоб залишити хоч якийсь тривалий відбиток у горах, потрібен принаймні льодовик, що зсувається по них тисячу років. Щоб залишити про себе згадку у цьому світі, потрібно викликати якісь колосальні події. Отож, залишити після себе слід — то завдання не про нашого брата.

Рибалок з вудками не видно. Берег — це теж своєрідна межа, яку можна перетнути, зайшовши у море. Так би йшов і йшов по дну морському.

Але тут втручається мій брат: не вийде іти по дну, тому що у воді діє сила, протилежна силі тяжіння, від якої тіло виштовхується на поверхню. Її першим відкрив Архімед із грецького міста Сіракузи, він вивчав закони землі, моря й неба.

Архімед був уже старий, коли його вбив молодий римський воїн. Стосунки між поколіннями інколи набувають жахливих форм. Старики повинні помирати від кохання, падаючи з драбини, приставленої до балкона їхніх коханих одноліток.

Мій брат розмовляє з вітром, що залітає мені через ніс просто у череп, аби його провідати. І видає мені думки у вигляді несподіваного чхання, — так вони сверблять у голові і вилітають назовні.

Піднімаю камінь із численними дірочками, видовбаними в ньому молюсками, — їхній своєрідний покинутий кондомініум. У ті круглі дірки насиплю землі, увіткну насіння. Так придумую нових жителів для каменя.

Гуляю, аж поки не відчуваю спрагу.

За вечерею розпитую про сучасні різновиди клею для склеювання мармуру. Різнороб-алжирець радить мені епоксидний і попереджує, що треба як слід очистити поверхні, які склеюєш. Радить обробити їх так, щоб вони стали якомога пористішими. То очевидні застереження, але мене тішить почути їх від нього.

Іду купити епоксидний клей та крупнозернистий наждачний папір для надання шерехатості обом з’єднуваним поверхням.

* * *

Залишається виконати цю невеличку справу, і роботу буде завершено. Я поставився до неї якомога безпосередніше, пропустивши через себе, дійшовши навіть до обрізання.

Перш ніж востаннє піти до приміщення із розп’яттям, заглядаю на хвилину до священика. Підтверджую своє рішення: не хочу, аби моє ім’я вказувалося як автора реставрації. Робота належить скульпторові, я — лише його мізерний заступник.

Священик нагадує, що мій підпис під реставраційними роботами неодмінно забезпечив би мене новими замовленнями.

— Та ну, навіщо?! Я ж не збираюся збільшувати товарооборот! — пожартував я.

На інавгурацію я не прийду: остаточне враження і так знатиму раніше за інших, оскільки первинну інавгурацію робитиму особисто.

Іду собі. Мені паморочиться в голові, як то буває після багатоденної хвороби й жару. Розмотую льняний згорток, від дотику до мармуру у мене тремтять пальці. Я вклав у цю роботу усю душу, це мій шедевр. Усміхаюся про себе.

Наждачним папером зачищаю поверхні, які слід з’єднати. Прикладаю, щоб перевірити. Відчуваю супротив між поверхнями, як то буває між двома магнітами, що відштовхуються. Зважаючи на особливість миті, списую все на власну слабкість, викликану емоційним станом. Намагаюся знову, цього разу приклавши більше зусиль: блок відхиляється убік. Не розумію і, як завжди, не хочу зрозуміти, мушу зробити — і все. Заспокоююся і роблю нову спробу. Марно: якась сила відштовхує блок.

* * *

Я що, геть із глузду з’їхав?! Про яку таку силу може йтися?! Розмовляю, розмовляю сам із собою, бурмочу щось собі під ніс. Губи рухаються незалежно від моєї волі. Не знаю, що кажуть. Прикладаю долоню до лоба, аби пересвідчитися, що немає жару. Лоб прохолодний. Прикладаю знову — аж пече. Злюся сам на себе. Різким рухом нахиляюся до точки з’єднання частин скульптури. Зусилля потужне, тіло проти тіла, аж поки під дією сили поштовху мене не відкидає убік, і я не падаю горілиць на підлогу.

Отаке! То це мене відштовхує, моя робота не приймається, не можу виконати завдання. Ще й на додачу обідрав собі увесь бік, стискаючи мармуровий блок обома руками, аби захистити його від пошкоджень під час падіння. Скульптура не хоче прийняти виготовлену мною частину.

Пояснення так само безглузде, як і мій внутрішній стан.

Мене відштовхнули. Кінець моєму шедеврові, моїй самовпевненості. Мене кинуло об землю, і тепер я навіть встати не можу — так болить бік. Лежу на підлозі, як йолоп, зігнувшись, все ще стискаючи у руках натуру, яку не випустив із рук ані на мить. Корчуся від сорому й болю біля підніжжя суворого розп’яття. Є чим пишатися! Хоч би священик не зайшов!

* * *

Ось якраз і священик! Уявляю собі вираз його обличчя, коли він несподівано заходить до приміщення і намагається стримати сміх вдаваним приступом кашлю. Через мить я й сам починаю реготати, спершу тихенько, згодом голосніше, хапаючись за обдертий бік від болю. Напевне ще й ребро зламав. Від сміху біль посилюється, але це змушує мене реготати ще голосніше. По щоках течуть сльози — не знаю, чи від відчаю, чи від усвідомлення комічності ситуації. Одне накладається на інше, і я не в змозі спинитися, аж поки мені не перехоплює подих. Заспокоююся нарешті, знесилений, але вже через мить мене знову долає сміх. Ніяк не можу вгамуватися, здається, навіть в штани напудив собі від реготу.

Цей мій стан підсилює вираз обличчя священика, що застав мене на підлозі. «То мені вздрілося, немає його тут, він не зайшов!» — повторюю про себе ці слова,