Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Собака почав голосно стукотіти хвостом об дошки, але ні одна, ні друга не завважили тієї його люб’язності.

— Еге ж, — сказала куца Наталка. — Це стерво таке! Міша мені так і написав про нього: це стерво таке! Нема, каже, нічого гіршого, коли людина — стерво…

— Так і гр-е-бе! Так і гре-е-е-бе! — підхопила й Галька. — Стривай, я йому зараз зломлю номер!..

Куца Наталка в цей час одчіпляла ланцюга; вона аж застигла, зробивши незвично круглі очі, так само круглі очі зробив і її собака; вони стояли й дивились, як Галька йде до колонки з лопатою в руці. З рота в куцої Наталки вирвався хрипкуватий смішець; собака відвісив щелепу, наче підхихикував, а Галька, підстьобнута тим підхлібним смішцем, рішуче сунула до колонки, не завважуючи, що над хвірткою засвітилось Олексієве лице і аж хрупнуло шиєю, так різко повернулося в її бік. Куца Наталка побачила те нахмурене лице, та не остерегла приятельки, тільки примружила око. Собака теж уздрів Олексія й голосно, тонко, майже радісно гавкнув. Гальці ж здалося, що той гавкіт не застереження, а заохочення, тож застромила лопату в землю й натисла ногою. За мить у прорізану для води дірку полетіла чимала грудка дерну, відтак закричав од хвіртки й Олексій:

— Ти що це, зараза, робиш?

Галька повернула усміхнене обличчя й побачила, що він біжить до неї на всі ноги. Устигла швиргонути ще кілька лопат у дірку, коли ж щось немилосердно шарпнуло її і прозвучало щось таке, як постріл. Щось залящало й залементувало в повітрі; вона ж стояла оглушена й кліпала, як дурна, повіками, а оте "щось" лящало й лементувало. Олексій схопив Гальчину лопату й відгріб од дірки землю. Жбурнув лопату, аж дзенькнула об бетон, і, звівши голову, подався до своєї хвіртки. Тоді до вереску й лементу, що їх вилучали з себе куца Наталка та її пес, додався ще й Гальчин голос, — Олексій уже тікав, вряди-годи повертаючи голову й зиркаючи через плече, як кіт, котрий нашкодив.

Відтак вулиця почала наповнюватися. Люди, наче із землі вилазили, виходили з-за хвірток та будинків, злазили з драбин, підіймалися від річки — всі йшли і йшли начебто без інтересу, та все-таки йшли і за мить стало їх довкола розпатланої і розпашілої Гальки так багато, що поміж них зовсім пропала куца Наталка і її пес — товклася, скидуючи патетично руками, сама тільки Галька, а її голос, здається, розлунювався, хоч насправді це він єднавсь із голосом куцої Наталки. На вулицю вийшли тоді молодий Смерд з Марією, Микола, старий Кравчук, Шурка Хаєцький, Семенюк-молодший, Магаданша, Ціпа й Ціпун, Козак, Льонька з Бронею, виповзла навіть Жасминова Пані, з’явилася Миколина жінка Катря і Шіллер — чоловік дочки Трасицької. Прийшла сюди й дочка Трасицької і таксистиха, прийшла Людка, вийшов за ворота Йонта з жінкою та Вовою: деякі обличчя позатирались у цій юрбі, аж годі їх було впізнати. Були й незнайомі, зокрема таємничі двоє, котрі виривали уночі з грядок цибулю, — один зі них потім ту цибулю продавав. Трохи обіч стояв, розставивши ноги, із складеними одне до одного відрами швець і спокійно кушпелив цигарку — затягувався він цигаркою у такт Гальчиним скокам серед юрби, а сама Галька не могла вгомонитися й досі.

Зрештою, юрба розкололась, як форма, в яку пущено розтоплений метал, і той метал уже затвердів — з юрби вийшла Галька, яку самовіддано тримала під руку куца Наталка, другою рукою вона не менш самовіддано тримала ланцюга, на якому теліпався собака із забитим поміж ноги хвостом і озирався затравлено, ніби ці люди, яких невідь-скільки набралося, тільки й мали на думці, щоб його, смиренного пса, розтовкти.

— І правильно, Галь! — казала переконано куца Наталка. — В суд його, хулігана й розбишаку. Хай посадять, як мого брата посадили. Хай за ним подивляться в кругле віконечко, як за Мішею дивилися. Не прощай йому й не попускай!

— І не попущу! — крикнула Галька й повела раптом рукою. — Оці люди всі моїми свідками будуть!

Але вона завмерла з відведеною рукою, бо вулиця раптом виявилася зовсім порожня. Чутно було тільки, як рипнула десь поблизу хвіртка, і видно стало спину, що мигнула і сховалася за ріг хати. На дорозі стояв тільки швець зі складеними одне до одного відрами і з цигаркою між пальців — од неї здіймалися гарні круглі колечка.

— Підете моїм свідком? — спитала його Галька. Швець стулив вуста, вклав до них цигарку й пустив дим, аж той затулив усе його обличчя. По тому спокійно рушив до колонки і, вже наклавши на носика відро, повернув знехотя голову і кинув так само знехотя:

— Я у ваші бабські справи не мішаюся!

3

У те літо стояла велика спека, повітря було ніби розплавлене, голубе й густо напоєне запахами бур’янів, які одні розкошували в цьому незвичайному сонці; над рікою висів постійний гуд та гомін пляжників, а над піском мерехтіла світляна сітка — проміння відбивалось од піску й розприскувалося, як краплі дощу. Швець ніс згори повні відра й думав, що Олексієві пощастило: не потрібно вечорами поливати грядки — вода йому відтепер тече сама. Швець підраховував, скільки води доведеться йому принести сьогодні і вже відчував той настрій: гарячий дух сухого городу, земля не всотує, а жадібно ковтає воду, яка розбризкується з поливальниці. Пахне вогким порохом і чи від того запаху, чи від сонця, що вже хилилося до заходу, відчував швець, як завжди, на душі мир.

Галька такого миру не відчувала — сиділа в себе на ґанку і скиглила. Коло неї клопоталася куца Наталка, безперемінно повторюючи, щоб Галька не полишала цього на так — був той її вуркіт, як голубиний, од чого Галька розжалоблювалася ще більше, а пес куцої Наталки, припнутий за скобля од клямки, все ще пильно розглядав вирізану чотирикутну дірку в паркані. Його вабило в ту дірку, та це не завадило йому загарчати, коли до Олексійової хвіртки підійшла Магаданша і налягла на неї — на ґанку сидів, скорчившись і ніби поменшавши, Олексій, у кулаці в якого була нервово затиснута сигарета.

— Який ви молодець! — заспівала Магаданша. — Такий паїнька, що й слів я не знайду. Ту заразу, прийду оту втикацьку давно треба було носом натовкти. Я їй так і сказала: не лізь, дурепо, зі своєю лопатою, хіба в тебе щось беруть? Колись на цій вулиці, кажу, калюжі стояли, і пользи з них ніякої, і людям невдобство. Я, як у Магадані жила, кажу, то там такого не було!

— Як здоров’я вашого чоловіка? — спитав знехотя, пахкнувши цигаркою, Олексій.

— Та, певне, помре, — відказала спокійно Магаданша. — А все через те, що ми переїхали…

— Що вона там кричала, не знаєте? — смикнув шиєю Олексій.

— Плюньте на неї і розітріть! — скрикнула Магаданша, і цей її скрик раптом прозвучав на цілу вулицю, аж визирнуло тут і там кілька цікавих облич: одне із хвіртки, друге з розчиненого вікна — Коли вже дійде до того суду, я вам за свідка стану, от!

Це "от!" заморозило Магаданші обличчя, бо вона закам’яніла отам, біля хвіртки, а Олексій відчув, що в грудях йому заворушився і запищав чорний звірик, що в нього не душа, а гітара з чотирнадцятьма струнами, і всі оті струни перетягнено — торкни й лопнуть всі заразом. Він сплюнув недокурком і пішов у хату, залишивши оте закам’яніле біля хвіртки обличчя. В хаті мати прасувала його сорочку, а поруч купкою лежала інша білизна.

— Хто його зна, чи добре ти зробив? — заговорила мати, торкнувши праску наслиненим пальцем, — зашипіло, аж пара пішла. — Те, що чіпнув її там, не зашкодить, бо їй уже, бач, чужа вода кісткою в горлі стала Але почне бігати, по тих судах тягаться — чи треба воно тобі? Матимеш і на роботі клопіт, та й мало чого?

— Може, мені рябеньку курочку взяти й перепросити? — спитав він із серцем і повернувся, щоб вийти з хати, — спокою не мав і тут.

— Від тебе не відпало б, коли і рябеньку курочку взяв, — озвалася мати, і її палець знову зашкварчав під праскою. — Треба так, синку, зробить, щоб ніхто до тебе не сікався…

Олексій вийшов на ґанок, щоб не слухати материного ґдирання, і знову побачив біля хвіртки Магаданшине обличчя.

— Я коли розказала Стьопі, як ви ту Гальку провчили, — солодко проказала вона, — то він, хоч який больний, не знать як сміявся! У мене, каже, до тої чортиці тоже рука чесалась.

Олексій черкнув сірником і сховав обличчя в долонях. У цей час над їхніми головами прошелестіли крила — летів чорногуз.

Куца Наталка звела голову, пір’я чорногуза аж почорніло від бруду, а десь од річки каркнули ворони.

— Він із тими воронами дружить, — сказала куца Наталка.

— Хто, Олексій? — нетямковито перепитала Галька.

Куца Наталка затремтіла й помовчала — сміялася. Був той сміх не дзвінкий, а шелестливий.

— Цей Олексій тобі з голови не вилазить, — мовила, віддихавшись після сміху. — Це я про чорногуза сказала. Він там на річці з трьома воронами дружить. Чи їсти їм дає, чи як воно там получаїться — я щодня їх бачу!

Вона раптом замовкла, бо погляд її спинився на вирізаній у паркані дірці.

— Слухай-но, Галь, — сказала повільно. — А той лобуряка ще й досі тримає кролів?

— Цілу ферму, — Галька схлипнула і втерла носа. — А ти що, купить у нього хочеш?

Куца Наталка хмикнула й зустрілася поглядом зі псом. Кивнула на дірку, і її вуста на обличчі почали розповзатися.

Собака ляско гавкнув. Тоді знову розтулив рота, вивалив язика й важко задихав.

— Це він у мене так цукерка просить, — зауважила куца Наталка.

4

Чорногуз ходив по березі саме там, де не було людей, зате висовували цікаві мордочки жаби — запливали туди, шукаючи тиші, задурманені од річкового гомону пліточки та єльці. Чорногуз ходив по мілкому, хапав жабу, пробиваючи її дзьобом, ловив і рибу. Що з’їдав сам, а що кидав своїм товаришкам-воронам. Ворони нападали на розтерзане тіло і миттю здзьовбували. Чорногуз тимчасом оповідав їм про свою самотність — цього літа не знайшов він чорногузихи і мусив жити без пари. Оповідав він розважно, що чорногузиха, зрештою, була, але не зумів він її втримати, бо не поклав доброго гнізда, отож і досі без гнізда перебивається, бурлакуючи. Ворони вже давно проковтнули чорногузову дачку, ставали супроти нього, схиляли набік голови й удавано співчували. В їхніх очах при цьому спалахували голодні вогники, і чорногуз мусив знову шукати для цих трьох дів щось поживне. Кидав їм проколоту жабу і, поки вони дзьобали, говорив, що є от їх три дівки — він, може, пішов би супроти природи та й узяв котрусь із них за жінку, але поки що не навчився розрізняти, котра з них та й хто! Окрім того, розсудливо звідомив чорногуз, не певний він, чи не втратять його нащадки від такого шлюбу білої своєї познаки.

— Тоді стануть чорні, — сказала перша ворона.