Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Як воно було насправді, ми довідалися пізніше, але й досі, згадуючи все те, я маю таке відчуття, яке виникає, коли розчавлюєш метелика, котрий рвався із темряви на твоє світло, а ти його безжально ловиш у долоню й трощиш йому кістки. Це відчуття я мав усі ті роки, які перетворювали мене із бентежного, мислячого ergo у стандартну людину, і цей жаль для мене, стандартної людини,— єдина запорука, що мій дух дорешти не загас. А може, він і спалахнув у цих рядках, як та ж таки птиця Фенікс, і я знову бентежно озираюся довкруги себе, намагаючись знайти стежку у пустелі, що її створила мені моя ж добровільна стандартність.. Не знаю, що відчували й думали тоді Артур із Славком — у мене ж було так.

23

Але це ще не кінець цієї історії. Мене несподівано викликали в будинкоуправління, власне ЖЕК, бо ми належали цій організації, і я відразу ж відчув, що це неспроста. Начальником у нас був відставних, людина із обличчям, ніби сокирою тесаним, із могутнім носярою і напрочуд круглими очками під густими бровима — такі очка називають "колючими". Розпорядження начальника передала мені маленька, сухенька, зморщена жіночка, яка бозна що робила в управлінні, але на мене вона подивилася з таким жахом, що я миттю зметикував: у них, певне, побував чорний ангел, який, річ певна, говорив не з нею, але в неї надто гострий носик, щоб не совати його куди треба й не треба; очевидно, переді мною стояв спеціаліст із підслухів, але доброхітний, і який працював на себе, а не на певні морочні інституції.

— Що він від мене хоче? — спитав я. Саме завантажував піч і здійняв досить таки вугільного пилу, бо її очі затріпотіли, гострий носик, що любив устромлюватися, куди треба й не треба, наморщився, і вона так голосно й тонко чхнула, що те чхання, наче м'ячик, пострибало по сірих, а властиво чорно-сірих стінах мого сутерену.

— На здоров'ячко! — сказав я.— То що він од мене хоче?

— Цього мені не було сказано,— відповіла категорично жіночка.

— А ви як думаєте?

— А мені думать на службі не положено,— мовила жіночка.

— То зараз іти чи завтра?

— Зараз уже начальника нема.

— Добре, прийду завтра. Але зміна у мене о п'ятій. Скажіть, після п'ятої прийду.

Жіночка продовжувала стояти. Дивилася на мене, ніби я був бронтозавр чи, принаймні, їв живих дітей.

— Він казав, щоб ти прийшов удень,— мовила вона, проїдаючи мене очима.— Бо його після п'ятої на роботі вже нема.

— Не можу покинути робочого місця,— сказав поважно я.

— Він сказав, що нічого з твоєю пічкою не зробиться.

— Ну да, не зробиться. Погасне, а я відповідай. Скажіть, що прийду післязавтра.— А коли йому так уже пече, то хай сам прийде.

— Це щоб начальник ішов до тебе, молокососа? — вражено зойкнула жіночка.

— Не він мені потрібен, а я йому,— мовив і знову зняв стільки куряви, що жіночка схопилася за носа, аби знову не чхати..

Хотів, щоб вона пішла, але вперто продовжувала стояти.

— Він сказав, щоб прийшов завтра,— категорично відчеканила вона.

— То хай присилає підміну,— буркнув я.— Робочого місця я не покину.

Розмова була ідіотична, бо до управління було два кроки, і я між засипкою палива вільно міг туди скочити. Але я уперся.

— Значить, не прийдеш? — загрозливо спитала жіночка, вона й досі, бідолашка, не могла відірвати від мене погляду.

— Я сказав!

Ще трохи потопталася, озирнула сутерен, ніби це було відділення пекла, в яке після смерті конечно мала потрапити, махнула сухенькою, схожою на жаб'ячу, лапкою й пішла. Я, звичайно, повівся дещо визивно, але настрій у мене останнім часом, особливо після того "суду" над Ларисою, і в цьому треба признатися, був жахливий. Це значило, що вже ніколи не підійде до мене, коли я сиджу на лавочці й дивлюся, смалячи, на розлив осінніх барв, ніколи не поведемо ми грайливо-зачіпної розмови, ніколи не називатиме вона себе моєю подружкою, хоч подружкою моєю вона так і не стала, і не сидітиме біля мене в час вечірніх баляндрас чи пристрастних Славкових політичних монологів. Думка про це доводила мене до шаленства, але тут-таки в мені з'являлася протягла смутна нота (це як музика з "Поеми екстазу" Скрябіна), яка глушила моє шаленство, переливаючи його в покірливий смуток.

Після ж цього відвідання настрій мій змінився: а що, коли Лариса з помсти нас продала? Як вона тоді сказала: "Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, даремно!" Ця фраза випливла в мені, ніби підсвічена ліхтарями. Чи недоладно була побудована, чи під нею був глибший зміст. Це могло означати, що дівчина мала змогу нас продати, але була зв'язана клятвою й не зробила цього. Зараз вона клятвою не зв'язана, на нас люта, бо ми її категорично, а може, й несправедливо від себе відкинули, отже здобувала над нами певну владу. Здається, ми тут учинили нерозважно — і того, що вона знала, здається, було досить для витворюва-чів злочинців, щоб сколотити із нашої напівдитячої вибаганки, отого братства, антирадянську організацію. Якось це нам раніше не приходило в голову.

Я стурбувався. Тільки тепер зрозумів, що моє відтягування візиту до начальника ЖЕК-у було підсвідомою самоосторогою і треба було б повідомити про це Артура і Славка, аби вони ще раз передивилися свої папери і безжально вилучили все, що могло давати натяк на наше братство. І хоч я проголосив себе таким ригористом, котрий аж ніяк не покине робочого місця, десь пізніше, коли стемніло,— саме почав накрапати дощик,— замкнув кочегарку, пильно обдивився навкруги, чи ніхто за мною не стежить, і подався до Славка, відчуваючи, як зимні краплі длубаються в моїй непокритій голові.

Дорогою я кілька разів заходив у завулки і стояв там у тіні дерев, щоб зафіксувати, чи ніхто за мною не стежить. Стежити могли б нишпорки піші і з машини, але нікого я не побачив, машин не було також. Вибрав я Славка тому, що до нього, ближче та й хата стояла осторонь інших.

На мій умовний стукіт він одразу ж відчинив вікно — я викликав його у двір. Вийшов так само простоволосий, налягаючи на костурі, і тут, у садку, мочені холоднющим дощем, що вже добряче припустив, я розказав йому про візит до мене і про свої підозри.

— Гаразд! — сказав він, ставши незвично серйозний.— Я Артурові перекажу. А ти сам добре почистив свої папери?

— Цілком,— сказав я, потис теплу ще від хати Славкову руку й побіг на роботу; куртки я з поспіху не вдягнув, а подався в самій робі, і та роба холодною бляхою чавила мені на плечі. Знову зайшов кілька разів у завулки; з дерев, під якими ховався, опадало листя і скрапували великі важкі краплі, які, ніби кулі, вбивалися мені в тіло, бо роба вже мене не боронила — стежі за собою не помітив. Зрештою, я мав де погрітися, отож, повернувшись у кочегарку, скинув мокру робу і взявся до вугілля, а доки навозив його до печі, з мене клубками почала здійматися пара, ніби я збирався спалахнути при само-згорянні...

Гора до Магомета, як звісно, не ходить, а Магомет все-таки чвалає до гори, а в мене вийшло навпаки: мій начальник зволив спуститися зі свого високостя у мою чорну нору, при тому в такий же нещасливий час, як і чорний ангел та їхня ангелиця (адже "ангел" означає "вісник"), тобто тоді, коли я завантажував паливом піч.

— Тєбє што, не передали, що я визвал тібя к сібє? — ревнув на всю колишньо-солдатську горлянку начальник, але мене чомусь не злякав — я зняв хмару куряви, і в ту луджену горлянку якось сама собою запливла хмарка вугілля; начальник миттю примкнув щелепу і певне захрумтів пісочком, бо сплюнув.

— Робочого місця,— сказав я,— покидати не маю права. Так записано в інструкції.

— Що іщо за інструкція? — спитав начальник.

— Підписана вами,— сказав я, не моргнувши; звісно, ніякої інструкції я не читав, але сподівався, що в бюрократичній державі, де ми живемо, це слово повинно мати вагу, і звучало поважно, а раз так, то навряд чи могло зневажатися.

— Ну, ладно,— сказав начальник величаво і, як його ангелиця, пильно озирнув с утерей.— Дошлі до міня свєдєнія, що ти тут притончик організуєш.

— А що таке притончик? — наївно спитав я, ставлячи до його дубової величності свою чорну смиренну пичку.— Не пунімаю!

— Сборища усякіє незаконниє,— сказав начальник.— Но тут, по-моєму, слішком грязно. Ілі его вам не прип'ятствіє?

— А одкудова к вам дошло ето гнусноє враньйо? — спитав я його ж лексикою.

Позирнув на мене: кожне око його було ніби важезна брила, і він тими брилами причавив мене, нещасного, як жабеня, мені залишалося тільки безпомічно квакнути й розплескатися, за його лексикою, в "ліпйошку", але я чомусь його не боявся; мені, можливо, й трохи весело робилося від цієї балачки.

— З достовєрних істочніков, молодой человек,— грізно сказав начальник.— Я думав, тут какой-то нігодяй отпєтий, а тут молокосос! Рано начінаїш, парєнь! Сколькі тут работаїш?

— Два месяца! — витягнувся я перед ним, як солдат перед генералом.

— І ужо завйол бардак? Напішеш заявлє-ніє об увольнєнії! За собствінним жєланієм! Іначє іспортім тєбє трудовую кніжку, понял?

Знову причавив мене брилами очей, ніби не вірив, що має справу з молокососом, а не з "отпєтим нігодяєм".

— Але ж за що? — миттю позбувся я й іронії своєї, й блазнювання.

— За то, що збіраїш на рабочем мєсцє постороніх людей! — сказав начальник.— Кроме того, на тяжелой работе несовершен-нолєтніх держать не імєєм права, пойнял!

— Але я маю вже паспорта! — сказав.

— Нє разговарівать! Уволен! А не хочеш по собственном желанію, виставім і так! Завтра подаш заявлєніє! Всьо!

Розвернувся й пішов під сходи, ступаючи через кілька приступок. Я німо дивився йому вслід. На виході зупинився й повернувся до мене.

— Рано начінаєш, парень! — сказав.— Подумай! У тібя вся жізнь впєреді!

І тріснув дверима.

Я знеможемо сів на ящика. Все в мені тремтіло. Отже, все розгортається так, як попереджував мене батько: ота чорна сила, якої не видно й не чути, отой спрут, що охопив ма-цаками все живе, починає сердитися. Починає тиснути на мене й показувати силу. Але коли б на цьому кінчилося!

Я з нехіттю завантажив піч і вийшов надвір. Дощ сьогодні не йшов, на деревах лишилося мало листя, а простір дня запнуто сірим димом. Сірі дерева, сірі будинки, сіра трава, сіре повітря, що важко нависло над світом і причавлювало все до землі, розмивало й розчиняло речі, людей і авта, і мене, замазюреного чоловічка, хай зростом я вдався чималий — я важко дихав, хоч не було душно, а мерзлякувато-вогко.