Шевчук Валерій - Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій

Але признаватися відразу не хотіла, щоб ми її не запідозрили. Але й мовчати не могла також, отож і організувала самовикриття.

— Це і моя думка,— сказав я.

— Може й так,— мовив Артур.— Через це покличемо її й оголосимо, що братства вже не існує. Хай кожен передивиться свої папери і негайно все, що може дати їм харч, знищить. Робимо це зараз же, як поприходимо додому.

На тому ми й зупинилися. Я півночі перебирав у своїй комірчині папери, знищив щоденника, де були досить різкі записи, а зрештою, у мене більше нічого підозрілого не було. Але від того легше не стало, бо Лариса для мене була не тільки братчик. Саме тому решту ночі я прокрутивсь у ліжку, повторюючи без кінця всі розмови, які мав у її домі, а найбільше думав про саму Ларису і про її дивну родину: ось чому вона так зацікавилася нашим товариством; там, удома, їй було душно, а вона шукала, якщо й справді не була підіслана, між нас духовної віддушини. Але вже сам факт, що вона дочка дікенсівського типа, виключав наші ближчі стосунки, та ж бо ближчі стосунки — це входження в ту родину, хочеш того чи ні, а це було для мене неможливо. Хто зна, може, моя поява в тому домі була не меншим сюрпризом і для її батечка, недаремно він так їв мене очима. Вони не могли не помітити, що я натурально від них утік; Ларисина мати мене, здається, засікла,— стояла на кухні обличчям до мене, отже знає, що я бачив, як її лапає козлолиций їхній друг родини, тож і вона буде рішуче проти мене — обоє робитимуть все, щоб наша дружба з Ларисою була розірвана. Зрештою, я аж зовсім не був переконаний, що Лариса мене любить. Як це сказала ота причеписта Ляля: "Двох кавалерів не запрошують!" — і це була правда, з якої Ляля втішалася, бо яка подружка не втішається, коли всаджує клина у любовні стосунки своєї повірниці! Отже мені треба було зібратися на силі і з цього болітця вирватися — все це річ безсумнівна. Я заснув під ранок і проспав до обіду. Прокинувся з таким відчуттям, ніби мене викупали в багні — було невимовно бридко. Роздягся до пояса і почав обхлюпуватися зимною водою. Це трохи відсвіжило мене, але каламуті з душі не зняло. Мав таке відчуття, мов мене зраджено, хоч, може, це й не так.

Сів на лавку у засипаному листям своєму садику, дихав тліном леглого листя й немилосердно кушпелив сигарету за сигаретою. Світило кволе осіннє сонце, обливаючи мене ненадійним теплом, і мені раптом знову явилося видиво якогось іншого осіннього саду і змокрілої, застеленої яскравожовтим кленовим та каштановим листом лавки, і дім із мандсардним поверхом, і звуки фортепіанних етюдів, що долинали до мене, і те, що звуки раптом урвалися — я ж курив і вмирав від любовної туги за дівчиною із сусіднього обійстя, бо та дівчина гралася зі мною, як кішка із привішеним до нитки м'ячиком. Вийшла сестра вся в білому, сонце облило її, і біла одежа її засяяла, а обличчя було сіре, втомлене й випите — вона йшла до мене, вхопившись за рота, з-під пальців у неї виглядали краєчки носовичка, а коли підійшла до мене і відвела від рота носовичка, я побачив, що той не білий, а червоний від крові, а ще я побачив розширені до неймовірного очі і зашерхлі, спечені губи.

— Брате,— зашепотіли ті спечені губи.— Я скоро помру!

22

Ларису покликав на сходини Артур, я рішуче відмовився це робити. Він перестрів її після лекцій біля технікуму і, хоч вона була не сама, а в супроводі якогось білявого жевжика (Артурове визначення), відкликав її і повідомив, що сьогодні о такій-то годині всі ми дуже хотіли б, щоб вона прийшла до Славка.

— Відбудеться суд? — спитала, криво всміхнувшись.

— Ні,— сказав Артур.— Чесна і відверта розмова. Що це за один із тобою? — він кивнув на жевжика, який чемно стояв осторонь.

— Учитель танців,— мовила Лариса.— Може навчити танцювати й тебе.

— Мерсі,— сказав Артур і чемно вклонився.

— А коли я не прийду? — спитала Лариса, як він збирався відходити.

— Діло твоє,— відповів зимно Артур.— Але одне маєш знати: ми вирішили наше братство ліквідувати.

— Злякалися? — спитала іронічно Лариса.— Розбігаєтеся по норах?

— Ніде дітись,— сказав Артур.

— Я не прийду,— мовила Лариса.— В мене зараз урок танців.

— Танцювальний зал на Миколаївській? — не втерпів щоб не вколоти Артур.

— Може, й так,— сказала Лариса й, круто розвернувшись, пішла до свого вчителя танців. Він у неї щось спитав, вона відповіла, і вони обоє засміялися.

Коли Артур усе це викладав, ми сиділи в Славковому садку, було нам на душі паршиво. І не тому, ясна річ, що ми полякалися й розбігаємося по норах, а тому, що відчували брутальний присмак відчуття зради. Адже не тільки мене вона полонила, але й усіх трьох; Славко був у тому признався, а Артур, коли б не так, не кипів би такою неприязню до Ларисиного "учителя танців".

— Даремно сказав їй про Миколаївську,— мовив найбільш розважливий із нас Славко.— Може, вона ні в чому не винувата, а отже й ображати її не маємо права.

— Коли б це її обурило,— жорстко сказав Артур,— вона прийшла б і виправдалася.

Саме в цей мент нам заціпило, бо відчинилася хвіртка і по засипаній листям стежці пішла юна істота — предмет нашого обурення й любові.

— Прийшла на суд,— мовила вона згорда.— Хто тут суддя, прокурор, адвокат. Стривайте, відгадаю. Суддя — Артур, адвокат — Славко, а він — прокурор,— вона недбало махнула в мій бік.

— Перестань, Ларисо,— кисло сказав Артур.

— За законами конспірації,— повела далі тим-таки невиносним тоном Лариса,— ви маєте засудити мене до смерті. Будете мене вішати, розстрілювати чи топити?

Ми мовчали. Глухо й важко мовчали.

— І от що я вам скажу, братчики,— іронічно заявила Лариса.— Я знала, що ви намочите в штанці, але не думала, що так швидко й одночасно всі. Хто говоритиме звинувачувальну промову?

Ми мовчали, глухо й тупо.

— Вже йому сказала,— мовила Лариса, кивнувши на Артура,— а тепер повторюю усім. Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно.

— Можеш відповісти на кілька наших запитань? — спитав жорстко Артур.

— Будь ласка! — завернула гордо носика Лариса.

— Чому приховувала, що твій батько...

— Я вже цього не приховую,— перервала Лариса.

— Ми прийшли до спільної думки,— сказав Артур,— що ти раніше цього не знала, а коли взнала, побоялася сказати. Чи так це?

— Я нічого не боюся,— сказала різко Лариса.— Не так як ви, герої!

Артур сидів за столом, як справдешній суддя. На Ларису він не дивився.

— Гаразд,— мовив він, розглядаючи вологу поверхню столу.— Ще одне питання. Хто той хлопець, з яким я тебе зустрів?

— Вже тобі сказала — учитель танців. Прокурор може це підтвердити,— кивнула на мене знову-таки зневажливо.

— Можеш це підтвердити? — спитав кисло Артур.

— Бачив її із ним на танцях,— сказав я, мені ця сцена не Подобалася, бо викликала ті ж таки гнітючі почуття, які мав після її дня народження.

— Злочин доведено,— сказала Лариса.— Але чого це тебе так цікавить той бідолашка?

— Є причина,— кисло вичавив Артур, усе так само дивлячись на дошки столу.— Бачиш, якось так випадково сталося... Ну, я теж бачив тебе з ним на танцях.

— Дуже мило,— іронічно всміхнулася Лариса.— І що?

— А те, що наше місто маленьке,— сказав Артур, і люди хоч-не-хоч часто одне одного передибують... Знову-таки випадково. Так от, коли мене викликали на розмову на Миколаївську... я сидів біля вікна й побачив, як він переходив там двір.

Це було ніби вибух. Я подивився вражено на Артура: отже він, як і я, закохано стежив за Ларисою, але про того її залицяльника, Толика, здається, нам нічого не сказав. Чому? Я зирнув на Ларису, вона стояла червона, як рак, з розширеними очима. Зирнув і на Славка — той закляк. Ларисині очі наповнилися слізьми.

— Кажеш неправду! — вигукнула вона.

— На жаль, правду,— тихо проказав Артур.— Саме тому, ми одноголосно вирішили, що братство розпускається, і віднині ми просто знайомі.

Лариса схопилася руками за обличчя, заридала й кинулася із Славкового обійстя геть. Ми із Славком сиділи закляклі, німі, вражені й майже розтрощені — Артур же стояв. Блідий, випитий, із вимушеною всмішкою, дививсь услід Ларисі, яка вже бігла вулицею, і мені здалося, що суддя з нього, може, й справді безжальний, але й не менш жалю гідний, адже найглибше умів ховати почуття до Лариси, а от тепер мусив їх зрадити. З обов'язку дружби до нас, особливо до мене, він чавив і нищив у собі те почуття, але знищити не міг. От чому в той роковий день, коли було проголошено розпуск нашого братства, він страждав більше за нас. Бо й він мав гріх, коли вірити, що сказав правду; бо й він переступив закони братства, як і Лариса: знав, що та гуляє з людиною, зв'язаною із Миколаївською, і мовчав. Мовчав, аж доки не приневолило його сумління, як і Ларису, і він тоді заговорив. Отак жорстко, отак безжально заговорив, і ніхто з нас тоді й не подумав, що й Лариса могла не знати про таємні обо-рудки свого "учителя танців". Але тепер їй нікуди було діватися: батько — інформатор, і залицяльник — інформатор, то хто ж тоді вона, ота загадкова й химерна Лариса? Чому була так уражена розкриттям і чому так гірко заридала, адже ніколи ми не бачили, щоб вона плакала? Життя жорстоке в своїй метафізичності, думаю я тепер, і саме в цьому його абсурд. Саме тому так нещадно причалює воно нас нігтем, аби в черговий раз доказати: ніякі ми в ньому не homo sapiens, а просто комахи, існування яких як подих і як трава. Не встиг озирнутися — і віє на тебе подихом осені, і листя падає, але воно, листя, має більше надії, ніж ми. Бо з весною воно, як птиця Фенікс, воскресає, а з нас, нещасних homo sapiens, воскрес поки що лише один — той, кого послано "добру новину звіщати вбогим", той, кого послано "проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених "(Лука, IV—18). Ми ж усі, бідні, грішні, запалені своїми пристрастями, і вони часто стають, як більмо на оці нашому. Ми ж грішні, бо втратили були друга, якого з любові своєї засудили. І любов наша стала черв'яком, котрий усе сточує, і вогнем, котрий усе спалює. Ми ж, три біблійні юнаки, цього разу кинули себе в піч самі. А може, й не так, може, ми мали рацію, коли виривали з серця загніжджений там гачок, коли зривали з голови накинену сітку, коли кидалися врозтіч од сака, в який нас заганяли грубі й немилосердні ноги — самі ноги без тулуба й голови.