Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

капітан.- Уряд завжди стає в обороні чорних проти білих. Ви не маєте права перший стріляти. Ви мусите чекати, поки вистрілить чорний, а ні, то вас звинуватять у вбивстві - і зашлють на Фіджі. Ось чому так часто бувають нещасливі випадки...

Тим часом покликано обідати, і капітан та Берті пішли вниз, а помічник залишився на палубі.

- Пильнуйте, щоб той чорний диявол, Аукі, чого не накоїв,- перестеріг капітан.- Я вже кілька день до нього приглядаюся. Якийсь він мені останнім часом непевний.

- Гаразд,- відповів помічник.

Обід іще тривав, і капітан саме дійшов до середини оповідання про криваву різанину на кораблі «Шотландські вожді».

- Еге, то був найліпший корабель з усіх тутешніх,- провадив він.- На лихо собі, натрапив він на риф, і зараз же ціла купа човнів напала на нього. На борту було п’ятеро білих, двадцять матросів із Санта-Крусу й Самоа, та ще шістдесят найнятих робітників. Врятувався проте самий тільки другий помічник, а всю решту кай-кай... Що таке кай-кай? О, даруйте, я хотів сказати, що їх з’їли. Тоді ще «Джемс Едвардс», чудово оснащений...

Раптом з палуби почулася гостра лайка помічника, а потім ще цілий хор диких зойків та вигуків. Пролунало три револьверні постріли, тоді щось упало в воду. Капітан Ганзен прожогом кинувся трапом на палубу, і Аркрайт завважив, як у руці в нього блиснув револьвер, вихоплений з кишені.

Берті теж поліз нагору, тільки не так швидко, і обережно виглянув із люка. Одначе там ніби нічого не сталося. Помічник, тремтячи, стояв з револьвером у руці. Зненацька він шарпнувся й відскочив, ніби йому ззаду щось загрожувало.

- Тубілець упав за борт,- якось дивно напруженим голосом промовив він.- Але не вмів плавати й утопився.

- Хто саме? - запитав капітан.

- Аукі,- відповів помічник.

- Але ж дозвольте, я чув постріли,- перебив Берті, приємно збуджений пригодою, а ще більше тим, що небезпека минула.

Помічник рвучко обернувся до нього й заревів:

- Брехня! Які там постріли! Чорний просто впав за борт.

Капітан Ганзен подивився на Берті тьмяними, нерухомими очима.

- Я... Мені здалося...- знову почав Берті.

- Постріли? - задумливо промовив капітан.- Постріли? Ви чули хоч один постріл, містере Джекобсе?

- Жодного,- відповів містер Джекобс.

Капітан переможно глянув на гостя і додав:

- Мабуть, нещасливий випадок. Ходімо дообідувати, містере Аркрайте.

Берті спав тієї ночі в невеличкій капітановій каюті, одгородженій від великої кают-компанії. Багато рушниць стояло при стіні, над головами висіло ще три. Під ліжком, у чималій скриньці, Берті, одчинивши її, побачив набої, динаміт та декілька коробок детонаторів. Він вирішив перейти на канапку під другою стіною. На невеличкому столі лежав судновий журнал «Арли» - Берті й на думку не спало, що ту книжку з капітанового Малу розказу виготувано власне для нього. Отже, він розгорнув журнал і прочитав, що двадцять першого вересня двоє матросів упало за борт і потонуло. Тепер Берті вмів уже читати між рядками і знав, як це треба розуміти. Далі довідався він, що вельбот із «Арли» зазнав нападу лісових мешканців при узбережжі Суу і втратив трьох матросів, і що капітан спіймав кухаря, як той саме варив у казані людське м’ясо - його купили матроси на березі у Фуї, і що несподіваний вибух динаміту під час сигналізації знищив матросів на човні. Далі йшла мова про нічні напади на шхуну, про втечі з гаваней серед ночі, про напади лісовиків у мангрових гаях та флотилій побережан у протоках. Смерть на дезинтерію лізла в очі на кожній сторінці. Жах пойняв Берті, коли прочитав він, що на цю саме хворість померло двоє білих, котрі теж, як і він, гостювали на «Арлі».

- Знаєте,- сказав він другого дня капітанові,- я переглядав ваш журнал.

Шкіпер буцімто не в жарт розгнівався, що судновий журнал залишено в каюті.

- Вся ота ваша дезинтерія - така сама вигадка, як і нещасливі випадки,- провадив Берті.- Що насправді вона означає, ота дезинтерія?

Шкіпер був щиро вражений проникливістю гостя. Спершу він трохи покомизився, а далі милостиво зізнався.

- Бачите, містере Аркрайте, справа ось яка. Ці острови й без того мають препогану славу. Що день, то важче стає наймати білих. Чому? А ось чому. Скажімо, білого вбито. Тоді компанії треба великих грошей, щоб занадити сюди когось іншого. Ну, а коли він помер з хвороби - це нічого. Новакам хвороба не така страшна, як убивство. От і я, стаючи на цю службу, гадав, що попередній капітан «Арли» помер на дизентерію. Потім я довідався, як воно було справді, але - пізно. Контракт, нічого не зробите!

- Та й те сказати,- впав у мову містер Джекобс,- надто вже багато тих нещасливих випадків. Можуть запідозрити щось. В усьому винен уряд. Бо ж і правда - як має боронитись білий проти тубільців?

- Еге ж. От візьмемо хоч би випадок з «Принцесою», з тим янкі, що був там за помічника,- почав оповідати Ганзен.- На судні було п’ятеро білих та ще урядовий агент. Капітан, агент і комірник пристали до берега двома човнами. Ну, їх геть усіх і перебито. На пароплаві залишилися помічник-янкі, боцман та щось десятка півтора матросів, самоанців і тонганців. На них із берега кинулася юрма чорношкірих. Всю команду вмить перебили, врятувався сам лише помічник. Захопивши три патронташі та два вінчестери, він виліз на щоглу і палив відтіля. Він оскаженів з люті, і важко його винуватити - він-бо єдиний уцілів. Як одна рушниця нагрівалась, аж у руки пекло, він брався до другої. Палуба чорна була від дикунів, але кінець кінцем він таки їх викурив. Він доганяв їх кулями, коли вони плигали за борт, стріляв їм навздогін, як вони вже посідали на човни. Вони з човнів у воду, пливти, а він, розлючений, пустив на дно ще, може, шістьох. І яка ж йому була винагорода?

- Сім років каторги на Фіджі,- злісно пирхнув помічник.

- Уряд каже, що він не мав права стріляти, коли чорні були вже за бортом,- пояснив капітан.

- От вони й помирають тепер на дизентерію,- додав помічник.

- Диво, та й годі,- сказав Берті, і його враз пойняло бажання якнайскоріше закінчити цю виправу між дикі люди.

Трохи пізніше того ж