Едуард Ісаакович Ростовцев - Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев

— Не з дружиною він тоді був, — перебила жінка. — Я його дружину знаю — симпатична, приємна, одягається дуже скромно. А та була наряджена зовсім не так, видно, вертихвістка.

— Так ти й розгледіла, — буркнув чоловік.

— А от і розгледіла!

— О котрій годині це було? — спитав Білякевич.

— Уже стемніло. Але я бачила, коли вона у хвіртку входила. Вгорі там ліхтар є, відчиниш хвіртку — він автоматично засвічується. Отоді якраз я й розгледіла її…

Проводжаючи їх, Дем'янченко ніяково сказав Білякевичу:

— Не помилилася моя дружина. Я при ній не хотів казати, що знаю ту жінку, — познайомився у Терлецького, коли майстерню робили. А потім ще бачив на озері. Вона все з Миколою та його дружиною Надею приїжджала, а один раз тільки з Надею. Звуть її Алла, працює, здається, в дев'ятій поліклініці, зубний лікар…

— Микола добре плаває? — зненацька поцікавився Білякевич.

Дем'янченко здивовано глянув па нього, а потім, певно, збагнувши, що питають його не просто так собі, швидко відповів:

— Як бегемот! Пірнає коло одного берега, а виринає мало не біля другого.

— А Надя, його дружина?

— Надя? Теж начебто непогано. Тільки вона все поблизу берега плавала. Чи то судороги боялася, чи так чого.

— В якому місці вони купалися?

— Здебільшого там, де будують причал для човнів. А бувало, і в інших місцях, де можна під'їхати машиною.

— Коли востаннє ви бачили Миколу и Аллу?

— Якраз перед тим, коли жінка втопилася. В той вечір.

— Добре пам'ятаєте?

— Добре. Ми тоді приїхали на дачу пізно — у мене профспілкові збори були. А незабаром і Микола з Аллою приїхали. Десь годині о десятій…

Онопрієнко і Назаров стояли біля замкненої хвіртки дачі Терлецького. Білякевич підійшов до них.

— Розгадуємо загадку, — Онопрієнко хотів поділитися своїми думками з підполковником. — Якщо того вечора на дачі нікого не було, то як могла Світлана зайти в палісадник? А може, вона й не заходила, Валерію Павловичу?

— Заходила, — коротко мовив Назаров.

— І хвіртка була відчинена?

— Була.

— От і маємо загадку. А що ви думаєте, Вікторе Михайловичу?

— Думаю, що Валерієві Павловичу нема потреби сушити собі цим голову, — озвався Білякевич. — Ми й так завдали йому немало клопоту. Скажіть, Валерію Павловичу, іще одне: коли ви по дорозі зупинялися поблизу Білого озера, яка розмова відбулася між вами і Світланою? Постарайтеся згадати.

— Навряд чи можна сказати, що то була розмова. Світлана була в поганому настрої і звинувачувала мене в усіх смертних гріхах. Лаяла.

— Здорово лаяла?

— Не перебираючи слів. Потім, правда, попросила вибачення. І одразу ж почала молоти якісь нісенітниці.

— Нісенітниці? — перепитав Білякевич.

— Вона була фантазерка й часом вигадувала казна-що. І тоді говорила, що має багато грошей, пропонувала покинути все, виїхати на південь, до моря, купити там будинок з виноградником… Ясно, все це несерйозно. Сама потім сказала, що несерйозно.

Білякевич глянув на Онопрієнка. Той розуміюче кивнув, ступив до Назарова, торкнувся його плеча:

— Валерію Павловичу, те, що ми хочемо зараз вам сказати, належить говорити в офіційній обстановці, ретельно підібравши відповідні слова. Але ми надумали відступити від цього правила… Так от… Ви не винні, Валерію Павловичу!

Назаров зблід.

— Як?.. — насилу вимовив, бо голос раптом пересох йому. — Не винен?..

— Ні в чому не винні. У слідстві була допущена помилка.

— Помилка? — ледве стримуючи хвилювання, перепитав він. — Отже, все-таки нещасний випадок!.,

Навіть у цю мить Назаров подумав не про себе. І, певно, саме тому Білякевич сказав йому прямо, нічого не приховуючи:

— Ні, не нещасний випадок. Злочин. Обдуманий, жорстокий злочин. Ви теж стали жертвою цього злочину. Одною з жертв. Не все ще з'ясовано, багато що треба ще довести, і допомога нам не зашкодила б…

Він урвав, пильним, допитливим поглядом подивився на Назарова.

— Що мені треба зробити? — з готовністю запитав Назаров.

— У мене до вас одне прохання, Валерію Павловичу…

В кабінеті головного лікаря 9-ї міської поліклініки все сяяло стерильною чистотою, працював кондиціонер, повітря було наче напоєне озоном, і те, що над кріслом густою хмарою здіймався тютюновий дим, видавалося тут просто блюзнірством.

Спочатку Алла Храпаль трималася насторожено, ретельно добирала слова, а потім, упевнившись, що Білякевич нічого не записує і настроєний доброзичливо, дозволила собі розслабитися: закурила, поклала ногу на ногу, зовсім не ніяковіючи від того, що пола її накрохмаленого халата, надітого замість плаття, стрімко підскочила вгору, відкривши круглі коліна.

— Якщо це не офіційна розмова, то я, шановний Вікторе Михайловичу, скажу вам ось що: не треба длубатися в чужій брудній білизні — крім усього іншого, це негігієнічно.

— Приємного мало, це правда. Вам, певно, теж не дуже велике задоволення колупатися в чужих зубах.

— Я лікар. І колупаюсь, як ви кажете, не в будь-яких зубах, а тільки там, де потрібна моя допомога. Це, зрештою, мій обов'язок.

— І ми теж тільки там, де потрібна наша допомога. Це наш обов'язок.

Храпаль, хвилюючись, глибоко затягнулася, попіл із сигарети впав їй на халат, вона нервовим рухом струснула його на підлогу.

— Не розумію, — озвалася трохи збудженим голосом, — що може бути неясного у справі про смерть Світлани Мелещук!

— Ну, наприклад, мотиви, якими керувалися деякі свідки, даючи неправдиві показання, — спокійно мовив підполковник. — Такі показання — це теж злочин, вони караються законом. І досить суворо.

— Кого ви маєте на увазі? — зблідла Храпаль.

— Не в останню чергу вас, Алло Борисівно, — не змінюючи тону, відповів Білякевич.

— Мене?! — схопилася молода жінка, з удаваним подивом витріщивши очі.

— Вас, — потвердив Віктор