Вільям Шекспір - Сонети, Вільям Шекспір

Прийшли мені на горе і на страх Любові дві в супутники щоденні. Юнак блакитноокий — добрий геній, І жінка — демон з мороком в очах. Щоб чисту душу в пекло заманити, Збиває демон ангела на гріх І хоче силою очей своїх Слугу небес дияволом зробити. Та я не впевнений, чи ангел мій Зберіг незайманість, чи вже пропащий, Він друг мені, тож завжди він при ній, За крок один від пеклової пащі. І я живу, й чекаю кожну мить, Що праведник до пекла полетить. 145
«Ненавиджу» — убивче слово Із уст зірвалося її. Я остовпів, немов раптово Торкнувсь гримучої змії. Та, спочуття найшовши скоро, Вона притримала язик, Який давно мені навик Шептать і ніжності, й докори. «Ненавиджу» — та милі очі Змінили раптом зір гнівний, Так день погідний та ясний Зміня грозову пору ночі. «Так, я ненавиджу… — І враз Вона докінчила: —…не вас». 146
Душе, що мешкаєш в гріховній глині, Ти, суєті віддавшися в полон, Скарби глибинні марно тратиш нині На позолоту зовнішніх колон. Пощо великі кошти віддаєм ці На розкіш нетривалого житла, Щоб хробаки, пишноти спадкоємці, Добро твоє сточили все дотла? Душе моя, виконуй ту роботу, Що перед внуком виправдає нас. Не дбаючи про зверхню позолоту, У вічності купуй безсмертя час. І смерть помре, а ти в простій одежі Підеш в віки, зламавши часу межі. 147
Моя любов — пропасниця. Вона В жадобі прагне лиш того напою, Якого випивши колись до дна, На все життя зосталася слабою. Мій розум-лікар лікував любов, Вона ж відмовилась приймати ліки. А він розгнівався і геть пішов, Страждать мене покинувши навіки. Без нагляду, у відчаї страшнім Я день і ніч метаюся в нестямі, І, розумом покинуті моїм, Слова і мислі бродять манівцями. Я ж присягав, знесилений украй, Що пекла морок — найсвітліший рай. 148
О, як любов затьмарила мій зір, Що викривля і явища, і речі! Чи зриму річ фальшує глузд старечий, Волаючи очам моїм «не вір»! Як гарне те, що до вподоби оку, — Чому весь світ запевнює, що ні? А дійсно — ні, то визнать слід мені: Любовний зір не добача пороку. Що діяти? Незрячий погляд мій Ошукують любовних сліз потоки. Отак бува сліпим і сонце, доки Заховане у хмарі дощовій. Любове хитра, шлеш мені полуду, Щоб за слізьми я не розгледів бруду. 149
Я не люблю тебе? Жорстока ти! Коли б чуття мої уже згоріли, Чи б міг з тобою я на себе йти, З твоїх бійниць метать на себе стріли?