Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев

міжпланетному просторі вільна, що відповідає тільки сама перед собою, вона не зв'язуватиметься з Землею, зі штабом перельоту. Вона тільки гляне на Землю, можливо, послухає її голос…

Мері притиснулась чолом до холодного скла ілюмінатора.

Бездонна чорнота, в якій блискотять світи, що киплять в атомному вихорі…

І серед них люба й далека блакитна зіронька, найпрекрасніша, вродливіша за красуню зірок, якою Мері милувалася з Землі на світанку і яка похмурим горбом затуляє зараз частину зоряного неба. Блакитна зірка, рідна Земля!

Ні, Мері не могла не почути її голосу. Ще є час… «Просперіті» має зробити навколо Венери майже повний оберт.

І Мері ввімкнула радіоприймач.

Зараз за розкладом не було радіозв'язку, та дівчина зовсім несвідомо намагалася почути голос Землі.

І раптом вона почула його…

Будь-яка передача на Венеру вимагала затрати величезної потужності, вона була стиснута в могутній імпульс, де в безліч разів прискорені звуки зливалися в яскравий сплеск…

Зараз ці сплески лунали один за одним, наче на «Просперіті» передавалася сила-силенна телеграм.

Апарати «Просперіті» розшифровували сигнали, уповільнювали звуки, передавали їх людською мовою.

Та це виявилась не мова, а співи.

Пісня Землі!..

Для Мері в цій пісні звучала сама Земля! Гори, їхні сяючі снігові верховини. Небо, бездонне, синє, з рухливими, легкими, як шарф, хмарами. Сонце, земне, яскраве, не потворно кудлате, а веселе сліпуче кружальце, що ласкаво гріє. Ліс, чудовий, зовсім не похмурий, але загадковий… І вітер хвилями шарудить у листі. Ріка, повільна, холоднувата. Простір прерій і вершники, що скачуть за обрій. І сама вона скаче разом з батьковими ковбоями. Трава там сягає до плеч. А ось у садку трава м'яка, шовковиста. Пташки співають на гілках, щебечуть, перегукуються. Далекий гудок пароплава. Стрічка шосе. Шалена їзда у відкритому автомобілі. Гірські повороти, від яких і перехоплює подих і радістю сповнюється серце… А на повороті — незграбний і милий чоловік з недоладним жмутиком трав… Скрип гальм, легкий піт на чолі і простягнутий їй із жартівливою вдячністю букет із трав… Гаррі!.. Її Гаррі!

У кабіні космічного корабля лунала пісня Землі, аби нагадати Мері, що вона не сама в космосі, що рідна її планета з мільярдами людей теж рухається в тому ж космосі і думає про неї.

Пісню передавали для Мері зі штабу перельоту, хтось чуйний думав про неї.

Хіба може вона не попередити про те, на що зважилась!

Радіостанція штабу американської частини експедиції викликала її.

Мері перемогла себе й відповіла. Прискорені звуки її голосу електромагнітним сплеском помчали до Землі в могутньому імпульсі розряду електричних конденсаторів. Цей сплеск долетить до Землі тільки через триста секунд, через цілих п'ять хвилин. Мері взнає, що її відповідь прийнято, тільки через десять важких хвилин… Тільки за цей час світлові або електромагнітні хвилі досягнуть Землі; дійдуть від Землі до Венери… Для Мері в цей час хвилини здавались годинами.

Її почули. І Мері дізналася, що весь світ Землі, люди в Америці, Європі, Азії, Австралії, Африці сумують у зв'язку з трагічною загибеллю членів експедиції…

Американський штаб перельоту передав Мері наказ: «Просперіті» залишити Венеру. Мері Стрем, єдиній, що зосталася жива, повернутися в Америку, де її зустрінуть, як національну героїню…

Мері не відразу збагнула, що це означає — національна героїня…

Кібернетична машина байдуже надрукувала текст переданого наказу.

Мері, закусивши губу, перечитувала скупі й короткі рядки.

Отож, вона не належить собі в космічній порожнечі, вона належить Америці?..

А Гаррі?

Автоматична друкарська машинка відстукувала рядок за рядком. Родина Мері не виходить із церкви, молячись за неї. До неї простягають руки батько, мати, брат… Академії багатьох країн обрали її своїм членом або членом-кореспондентом… Їй присвоїли багацько почесних звань, присудили американську премію з астронавтики… Комітет Нобелівської премії в Швеції розглядатиме її звіт про політ як найвидатнішу наукову роботу…

І ще, і ще… Газети публікують сенсаційні повідомлення, що тисячі молодих людей, захоплених подвигом дівчини, шанобливо поділяючи її горе, ладні присвятити їй своє життя і майно, пропонують їй свою руку… Серед них кілька синів мільйонерів, знамениті кіноактори, відомі бейсболісти і боксери, один вождь індіянського племені і навіть молодий католицький кардинал, готовий в разі згоди Мері скласти з себе сан, здійснивши тим самим подвиг, угодний богові…

Люди Землі думали про Мері, вони жаліли і любили її…

Мері слухала голос Землі, гордо закинувши голову.

Вона написала коротку радіограму. Їй не потрібні почесті, вона поділить долю тих, з ким разом полинула в космос, або врятує тих, хто, можливо, ще живий.

Мері не передала цієї радіограми. Апарати мали автоматично передати її, як тільки вона сяде на планер, чекаючи, коли спрацює реле часу і планер почне політ.

Мері наважилась. Вона гадала, що наважилась. Вона вже наділа скафандр…

І раптом вона збагнула, що не зможе стрибнути вниз із космічної висоти… Не треба було слухати Землю… Ні! Не освідчення в коханні, навіть не повідомлення про вшанування її і навіть не наказ. Не треба було слухати пісню Землі. Ця пісня заворожила Мері, зробила її безсилою для останнього подвигу, а її ясний розум раптом перестав визнавати подвигом вчинок, на який вона зважилась.

Ні, не смерть на Венері поблизу Гаррі, а життя на Землі для уславлення імені Гаррі, можливо, заради продовження його справи… На це потрібні сили, а не на загибель…

Подвиг не в тому, щоб ринути вниз і згоріти в атмосфері чи загинути в джунглях,

подвиг у тому, щоб самій, без командора і шефа, без інженерів, довести «Просперіті» до Землі… Якщо вона загине в дорозі, вона буде гідна Гаррі і всіх тих, хто