Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев

на її місці могла б збожеволіти. Мері не збожеволіла, та вона втратила здатність що-небудь відчувати. Не тільки за корабельними стінками була порожнеча. Порожнеча була в ній самій.

Гаррі більше нема.

Неприродно спокійним голосом повідомила вона про це командору експедиції. Вона повинна була зробити таке повідомлення і передала його, не вірячи собі, не бажаючи повірити…

Вона ждала, що росіяни повернуться назад — адже їм нікого було більше рятувати.

Через магнітні бурі радіохвилі не проходили, і Мері протягом кількох кіл, які зробив «Просперіті» навколо планети, не мала зв'язку зі всюдиходом. Вона чекала радіограми з корабля «Знання», і раптом радіолокатор знайшов всюдихід не біля ракети, а у відкритому морі.

Мері, хвилюючись, відрегулювала екран локатора на граничне збільшення. Вона чітко розпізнала силует амфібії, що гойдався, очевидно, на хвилях.

Та на радіовиклики росіяни не відповідали. Мері не могла збагнути чому — адже вона не уявляла собі, що коїлося в бурхливій протоці, через яку ризикнули плисти росіяни…

І раптом бортінженер Добров передав в ефір кілька уривчастих фраз. Прилади записали їх на плівку, і Мері потім без кінця з жахом прослухувала:

— … Шторм тринадцять балів… Бачимо той берег… Нападає літаюче чудовисько розміром з океанський корабель… Передайте на Землю, що…

І більше ні слова.

Решту розповів екран локатора. Найстрашніше Мері побачила сама…

Таємниче чудовисько не відбивалось на екрані тінню. Мері тільки в думці уявила, як тінь двічі пройшла по силуетові всюдихода. Але те, що силует всюдихода зник, вона побачила на екрані. Їй перехопило дихання. Очевидно, чудовисько пірнуло із поживою на дно.

Мері люто стукала по пульту кулаками. «Просперіті» минув місце, де розігралася драма, летів в іншу півкулю, і вона не могла його спинити, як не могла стримати себе. Вона плакала…

Це було ридання сильної людини, яка не тільки приголомшена горем, але й відчула цілковите своє безсилля.

Вона не людина, що здатна мислити, діяти, боротися, — вона тільки частина апаратури корабля, який приречений кружляти над безлюдною тепер планетою!..

Спочатку американці, потім росіяни… На Землі ми часто протистояли один одному, шукали шлях, на якому можна бути поруч, змагалися в багатстві, впливові на уми, висоті ідеалів і справедливості, в перемогах науки, підкоренні космосу, а тепер збудували майже рівні щодо досконалості космольоти, на яких пліч-о-пліч увійшли в чужий світ і ось загинули в цьому чужому світі…

Росіяни, завжди трохи загадкові, незбагненні, якими лякають і яких не розуміють через далекість їхньої душі, мислення, підходу до всього.

Чому, незважаючи на її повідомлення про зникнення американської експедиції, вони все ж таки ризикнули плисти через протоку? Що за люди ці росіяни? Коли дізнаються про них в Америці всю правду?

Мері дивилася на себе у спеціально для неї вмонтоване в пульт овальне люстерко і сама собі здавалася чужою. Запалі очі, тремтячі губи, скуйовджене волосся…

Досі Мері Стрем не вміла плакати, не знала страху, не знала безсилля.

Слабка надія завжди жеврітиме, поки живе людина.

Можливо, відмовив прилад?

І Мері намагалася намацати радіолокатором хоча б що-небудь на поверхні страшної планети.

Та корабель пролітав переважно над океаном. Водяні простори займали більшу частину планети.

Ще й ще раз опинялась Мері над місцем висадки людей і знову переконувалася, що нема на локаторному екрані ні точки робота, ні рисочки всюдихода.

Як гірко, як безглуздо закінчилася одна з найсміливіших експедицій, які будь-коли організовувала людина!..

З трьох кораблів, з дев'яти обранців людства лишилась тільки вона, Мері Стрем, донька багатія, наречена безстрашного вченого, заради якого вона зробила більше, ніж може зробити закохана жінка, — перемогла страх і слабкість… Вона лишилася сама, а його, іронічного телепня, простого, близького, небагатослівного і романтично захопленого Гаррі Вуда, якому належать усі премії, присуджені на Землі за відкриття в інших світах, його нема, як нема і всіх тих, хто був із ним, поділив його долю, намагаючись урятувати його…

Колись Мері ради слави стрибнула із скелі в буремні хвилі прибою. Зараз у її затемненому горем мозкові майнула дика думка знову стрибнути, цього разу в океан кривавих хмар, повернути рулі, ввімкнути дюзи, ринути вниз, згоріти, сяючим болідом упасти на те місце, де помер Гаррі, де загинули росіяни…

Та ні! Невже вона дістане від Життя кулю в спину, боягузливо залишаючи поле бою? Ні, ні! Якщо падати, то тільки горілиць, діставши смертельний удар у груди. Є запасний планер! Обов'язок останнього дослідника, обов'язок подруги, дружини героя — спуститися на поверхню планети, пройти будь-які джунглі, переконатися в загибелі Гаррі. І, можливо, врятувати його, дістатися до російської ракети, стартувати на ній, знайти «Просперіті» з паливом і повернутися на Землю!..

Що? Божевілля? Чи може одна жінка зробити те, чого не змогли зробити п'ятеро дужих мужчин, що керували машинами, вона, слабка…

Хто говорить про слабкість жінки, той забуває, що нема більшої сили, ніж сила жінки, яка ладна знести все в ім'я обов'язку і почуття, сили жінки, дружини й матері, завдяки якій існує людський рід!

Сповнена рішучості, забувши про хвилинну слабкість і сльози, Мері, підтягнута, напружена, з сухими пломінкими очима, пройшла у відсік, де стояв запасний планер, такий же, як той, на якому полетіли Вуд і Керн.

Який мужчина зважився б на такий план?

Мері обмірковувала його в усіх деталях. Досягти квадрата «70», опуститися на місці, де останній раз бачила вона точку робота..

Вона схилилася над глобусом Венери, який було складено разом з росіянами з допомогою радіолокаторів.

Залишалась Земля…

Ні, Мері ні в кого не проситиме дозволу! Вона не просто самотня, — вона велично самотня в космосі! Вона єдина в усьому